Перша неділя Посту

Йо 1,43-51; Євр 11,24-26; 32 – 12,2

Дорогі в Христі брати і сестри!

У Першу неділю посту, яка знана також як неділя Православ’я, Церква нам подає Євангелію про зустріч Филипа, який походив з Витсаїди, міста Андрієвого та Петрового, з Натанаїлом, який походив з Кани Галилейської (Пор Йо 21,2).

Цікавим є оповідання про покликання перших Апостолів. Іван Хреститель мав своїх учнів, він стояв з ними обидвома, та побачивши Ісуса, сказав: «Ось Агнець Божий. Почули це два його учні, залишили Йоана і пішли за Ісусом. Один з них був Андрій. Ісус побачивши їх, спитав: «Чого шукаєте?», А ті, «Учителю, де перебуваєш?, а Ісус до них: «Ходіть та подивіться!». Тоді Андрій кличе свого брата Петра і каже: «Ми знайшли Месію. І привів його до Ісуса. А Ісус до Петра: «Ти Симон, син Йони, ти зватимешся Кифа, що в перекладі означає: Петро – Скеля».

Ісус після того як покликав Андрія і Петра, разом з ними знайшов Филипа та сказав до нього: «Іди за мною!». Пізніше, Филип зустрічає Натанаїла і каже йому: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, – Ісуса Йосифового сина, з Назарету». Натанаїл же йому на те: «А що доброго може бути з Назарету?». Відповідає йому Филип: «Прийди та подивися!».

Перш за все цікавою є реакція Натанаїла на повідомлення Филипа, що він з Андрієм і Петром, знайшов Месію – Ісуса Йосифового сина, з Назарету. Натанаїл походив з Кани Галилейської, а містечко Назарет віддалене від Кани на неповних 15 кілометрів. Звичайно, між судіськими містами або селами закономірно є суперництво і змагання. Тож і під тим поглядом можна розуміти реакцію Натанаїла. «А що може бути доброго з Назарету!». До речі, я сам маю досвід суперництва між моїм селом і сусідським, хоча сусідське село було втричі більшим. Натанаїл, крім того, був знавцем Святого Писання, і правдоподібно під смоковницею його і читав. Він добре знав, що в Старому Завіті немає жодного спомину про Назарет, то ж що доброго може бути з Назарету? Проте Натанаїл, в «якому немає лукавства», – як сказав йому Ісус – змінює свою думку стосовно Ісуса і визнає: «Учителю – ти Син Божий, ти Цар Ізраїлів».

Можу посвідчити, що це євангельське оповідання справило на мене велике враження, а зокрема слова: «Прийди та подивися!», і залишило великий слід у моєму житті.

Проте, перш за все, звернімо увагу на життєве свідчення Івана Хрестителя. Іван Предтеча мав своїх учнів, а коли він побачив Ісуса, сказав: «Ось Агнець Божий!». Як тільки учні почули ті слова, двоє пішли за Ісусом. Іван не противиться, що його учні відходять, бо ж у своєму серці добре знає, що «йому треба рости, мені ж – маліти» (Йо 3,30). Іван відходить у тінь, і знаємо, що він опинився у в'язниці Ірода, де йому стяли голову. Це свідчення справжнього Божого духа, бо людські вчителі гірко реагують, як учні залишають свого вчителя та ідуть до іншого. Справді тяжко відійти у тінь, коли про тебе ніхто не говорить, а може, і навпаки, ще твоє ім’я лихословлять, і бажають, щоб пам’ять про тебе пропала.

Коли Ісус когось кличе, то називає особу по імені. Ми знаємо з досвіду, що коли хтось говорить, а ми майже дрімаємо, то коли почуємо наше ім’я, відразу реагуємо, збуджуємося, адже ім’я має тісний зв’язок з серцем людини. З вуха іде до серця людини. Тому мова про покликання – це мова від серця до серця: «Чого шукаєте?» – каже Ісус; а два учні: «Де перебуваєш?» Ісус відрікає: «Ходіть та подивіться! Таким чином здійснюється покликання Андрія і Петра, Филипа і Натанаїла. Це відноситься не тільки до цих осіб. Це відбувається в усіх покликах Старого і Нового Заповітів та в кожному справжньому покликанні – сьогодні. Господь кличе по імені!

Коли мова йде від серця до серця, воно запалює інших іти тою самою дорогою. Андрій веде свого брата Симона до Ісуса, а Ісус навіть міняє його ім’я, з Симона на Кифу. Петро з Андрієм знаходять Филипа, а Филип – Натанаїла.

Відчути і сприйняти до серця Божий поклик потягає інших. Це не теорія, а практика. Так росте Церква, і так ростуть Інститути Богопосвяченого життя. Де не має ентузіазму, яке випливає з глибини серця людини, приходить криза, знеохота, розчарування… І таку кризу переживає Церква у світі, Чини та Згромадження. Бракує того ентузіазму перших християн, тоді ще малих спільнот, проте вони проходили через вогонь трьох століть переслідувань.

«Прийди та подивися!». Звичайно людина хоче передбачити всі нюанси життя, де буде жити, з ким буде співжити, скільки заплатять, запевнити медичне страхування, чи буде мати можливість себе реалізувати! Ну, часи вимагають! А життя Апостола – це справді авантюра віри. І я можу це по правді посвідчити. Як мене висилали на якусь місію, досі ніколи не відповів «НІ!» і не турбувався де буду жити, скільки будуть платити – просто йшов! Життя віри різноманітне! Раз можеш ночувати в п’ятизіркових готелях, іншим разом на підлозі. Раз маєш найкращу їжу, іншим разом голодуєш; в одному місці тебе приймають як царя, а на іншому – дивляться на тебе кривим оком; раз підтримують, іншим разом закопують та й ще ногами затоптують. Ти воскресаєш та ідеш далі… Той, кого Господь кличе йти за ним, мусить бути готовим на все: «Лисиці мають нори, а птиці небесні гнізда, а Син Чоловічий не має де голову прихилити» (Мт 8,20).

Отже, у Євангелії ми чули поклик: «Прийди та подивися!». Сьогодні бракує свідків, ентузіазму, готовності піти на жертву, а навіть на саму смерть. Господь зі свого боку дбає про своїх учнів. Може їм дати у сто разів більше навіть у цьому світі. А може не дати, і за те учень Христа дякує! Мені особисто припало понад сто разів більше!

Отже, початок посту нас кличе до того, щоб кожний з нас був свідком Христа. Свідок потягає інших. І так твориться спільнота – Церква. Піст має нас зробити свідками… Треба задіяти серце, ноги, руки, ціле своє єство.

«Прийди та подивися!» Ісус говорить учням, а ми – нашим ближнім, щоб інші повірили і визнали, що Христос – Син Божий: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого».

Сьогодні в листі Апостола Павла до Євреїв була мова про свідків віри мужів і жінок у Старому Завіті, про таких великих як Мойсе, Давид, Самуїл. Інші свідки «наруг і бичів зазнали, кайданів і в’язниці… І всі вони, дарма, що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще… Тому ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх… і біжімо витривало до змагання… вдивляючись пильно в Ісуса, засновника і завершителя віри»…

Сьогодні ми чуємо ще один поклик: «Прийди і подивися» на ікону, як каже стихира на Вечірні, що є «світлим зображенням Спаса Христа, Богоматері й Святих». Завдяки допомозі ікон, наче через віконце, Бог на нас дивиться. Перш ніж щось заговорити до ікони, нам слід на неї подивитись, а діалог зору інтуїтивно обернеться на обмін слів і прохань. Від цих ікон, ми будемо запрошені скерувати своє око ще на живу ікону, що ним є кожна людина, яка часто вимагає від нас відповіді, і нашого конкретного дару любові, милостині.

Ця неділя зветься неділею Православ’я на пам’ять сьомого Вселенського собору (787 році), коли його учасники засудили іконоборство як єресь. Після Собору, у Царгороді величаво відсвятковано перемогу над іконоборцями. Це була перемога для Церкви Христової, тоді ще з`єднаної в одно. Не було ще тоді поділу в Церкві. У 842 р. було вирішено, щоб надалі це свято переживати в першу неділю Великого Посту, і звідси її ім’я – «Неділя православ'я» – істинного почитання. Почитаючи ікони і шануючи їх не поклоняємося їм, але Богові на них зображуваному.

Отже, «Прийдім та подивімся»!

+ Діонісій, 17.03.2019