Божевільна. Заробітчанські історії

Відчуття смертельної небезпеки не покидало Дану з того часу, як вона відкрила своїм ключем двері літньої кухні. Обійняла поглядом не розпакований ще товар, що тільки що привезла із Туреччини, далі поглядом перевела на важкі плюшеві штори, які здалося їй, легенько коливаються, начебто від поруху вітру, далі її погляд зупинився на кухонній шафі, газовій плиті, все на місті та чому її охопив жах? Здається ніби хтось стоїть за її спиною, тримаючи в руках щось важке і ледь стримуючи подих. Здригнулася. Тьху! Пропасть! Їй захотілося чимскоріше вийти на подвір’я. Взяла записну книжку із занотованими цінами і повернулася на базар. Прагнула якнайшвидше здати товар гуртом перекупникам, щоб відтак спокійно відпочити після важкої тижневої поїздки за товаром у Туреччину.

Базар знаходився недалеко від будинку Дани. Багатолюдний натовп, здебільшого жінки, сновигав взад і вперед. Хтось оглядав товар, хтось торгувався, та більшість продавала.

Ішов 1999 рік. Здавалося, вся Україна перетворилася на суцільний базар. Чоловіки одне за одним втрачали роботу або ж звільнялися самі, бо мізерна зарплата не виплачувалась місяцями. І як вже не раз траплялося на Україні, весь тягар і відповідальність за сім’ю взяли на себе козачки. А козаки поступово деградували: хтось спивався, хтось подався на заробітки в Польщу, чи в Росію, хтось перетворився на домогосподарку, хтось допомагав торгувати на базарі… Дана не розраховує на допомогу “сильної половини”, бо живе вдвох з матір’ю-пенсіонеркою.

Висока, струнка, пишногруда, з чорним довгим густим волоссям, яке вона зав’язувала в тугий вузол на потилиці, кароока Дана була ще не заміжньою в свої 30 років. Мама часто повчала її: “До 30 нежонатий, до 40 небагатий, то вже й не будеш”. Дана віджартовувалась: “Та це ж про чоловіків приказка, а не про дівчат”. Ось і базар. Скромна, трошки замкнута в собі, спокійна Дана швидко зійшлася в ціні і повернулася додому з двома перекупниками за товаром. Встромила за звичкою ключ в замкову скважину, та ключ чомусь не повертався. Повернула ключ в зворотній бік, ключ здійснив два оберти. Розгубилася.  «Невже я забула закрити двері», -  запанікувала дівчина. Знову відкриває двері ключем, злегка штовхає клямку, та двері лише привідчинилися, відкривши погляду лише частину дверного ланцюга-засува. «Чого це мама закрилася зсередини?» – продовжує дивуватися Дана. Голосно кличе: “Мамо! Мамо! Відкрийте!” У відповідь – тиша. Пробує з жіночками відкрити двері. Та де там. Схвильована біжить за допомогою до сусідів. На щастя, сусід полковник у відставці, вдома. Оцінивши миттєво ситуацію, він вибиває двері сокирою, помітивши лиш, як хтось вистрибує з вікна. Посеред кухні розкидані папери. « Ой лишенько! Куди подівся весь товар? Я позичила п’ять тисяч доларів, щоб купити його», - показує схлипуючи дівчина. Сусід викликає міліцію, піднімає якийсь папірець з підлоги і запитує: “А де твої документи на торгівлю?»

«Було все тут в кухонному серванті. Ліцензія на торгівлю, дозвіл на підприємницьку діяльність, печатка і золото», - відповідає пригнічено Дана.

Бригада міліціонерів у кількості 5 чоловік прибуває досить швидко, розпитує про щось сусідів, дітлахів, Данину маму, що вже встигла повернутися з магазину, та найбільше дістається Дані. Її на протязі двох тижнів майже щодня викликають в міліцію, так ніби найбільший злодій – це вона сама. Заявивши в податкову і давши оголошення в місцеву газету про втрату документів і печатки, геть знесилили бідолашну дівчину, геть розкисла. Як завжди на допомогу прийшла мама: “Їдь дитино в Італію. Там, кажуть, можна знайти не тільки роботу, але й свою долю.” Якби вона знала в ту мить, яка важка доля чекає  її дитину на чужині! Як би то знала… «Так де ж я, мамо, візьму гроші? За туристичну візу треба заплатити 650 $, та й за роботу 350 $», - мимрить дівчина. Дана була добре обізнана з цінами так званих “туристичних” послуг, бо по дорозі в Туреччину всього наслухалася.

– « Продай свого “Жигуля», - не вгаває мама.

Так і зробила. Так званих туристок в Римі вже зустріла пані Оксана зі Львова, яка разом із арабом Мімі нелегально надавали житло і влаштовували на роботу. Через тиждень нервового очікування Дана нарешті їде працювати на південь Італії. Старий сеньйор зустріне її на вокзалі разом зі своєю 40 річною дочкою Терезою. Дана буде доглядати хвору дружину сеньйора, мити, чистити, прибирати двохповерхову віллу, готувати їсти на чотирьох і так зранку до вечора без вихідних. Тільки кожного вечора донька господарів забирає Дану з собою на годинку-дві на прогулянку машиною. Дівчина милується чудовим краєвидом незнайомих їй місць, частенько навідуються вдвох у бар, де молода господиня купує для своєї наймички тістечко, а сама випиває стакан вина. Дані страшно, адже Тереза їде за рулем. Після чергової такої поїздки, коли п’яна Тереза ледь зуміла зупинити машину над височезним урвищем, Дана категорично відмовилася від таких “прогулянок”. І почалося… Цілий день важко працюючи, дівчина була змушена дочікуватися Терезу, що поверталась частенько додому напідпитку і далеко за північ. Ледве дочекавшись зарплати, Дана вночі, як злодій, тихесенько зібравши свої нехитрі речі, втече з “напівдурного” палацу. Перелякана біжить на вокзал. На вокзалі малолюдно. Дана, трохи заспокоївшись, оглядає подорожуючих. “До кого б звернутись по допомогу, щоб придбати квиток до Риму?” – крутиться думка в голові. А ось двоє людей в якійсь уніформі, ледве розуміють її українсько-італійську мову. Та й не мова це, а набір слів. Та дівчина протягує гроші та благально повторює: “Рома! Рома!” Нарешті отримує квиток і здачу, один з чоловіків проводжає її прямо до вагону. Друга година ночі.

На світанку вона вже в Римі. Дзвонить до знайомої вже нам п. Оксани. Ця зустрічає її, знову надає тимчасовий притулок, знаходить нову роботу, не забувши при цьому взяти знову 50 $. Від місячної зарплати у Дани залишилось лише 50$. І знову в путь. На цей раз центр Італії, де її на вокзалі зустрічає 43 річний, підтягнутий, гарної чоловічої статури, смуглолиций, кароокий, але чомусь вже сивий, сеньйор. Їй він сподобався відразу. Познайомились. Звали його Роберто. “Будеш доглядати моїх дітей,” – коротко промовив чоловік. Будинок, де мешкав Роберто з трьома дітьми і тещею, знаходився у передмісті. В городі зеленіла «інсалата», цвітна капуста, артишок, шпинат. Перед будинком милувались у своїй красі розкішні троянди, гортензії, та найбільше Дані сподобався квітковий килим із  різнотипних і різнобарвних ромашок.

На зустріч Дані вибігло дівчатко років семи, прощебетавши щось весело, дитинка взяла за руку Дану і ввела до хати. В великій світлій просторій залі є два хлопчики, один спокійно сидить перед комп’ютером, а другий, хлопець років з 15, сидить на дивані, розвалившись,  дивиться телевізор. Обидва ігнорують прихід Дани. Ось зайшла до зали стара господиня, яка чомусь зразу не сподобалась дівчині.

 «А де ж мама? На роботі?» – запитала недоречно Дана.  

   «Моя донька померла рік тому, а я вже не маю сили робити все сама», - буркнула, низько схиливши голову, можливо, щоб приховати сльози, стара сеньйора. Дана, вибачившись, пішла в свою кімнату. Попросивши дозволу ввійти, в її кімнату вбігло дівчатко.

« Будеш мені за маму? – запитало щиро і довірливо. Дана погладила маленьку по головці, хотіла щось сказати, та із зали долинув голос найстаршого: « Не будь дуркою, Федеріко. Вона буде тобі служанкою, а не мамою.»

 Дівчина вдала, що не почула образи. Та й правда це. Вона – служниця. Дні збігали напрочуд швидко. Знову мила, чистила, прибила, готувала на шість персон їжу, поралась в городі, проводжала і зустрічала дітей зі школи, готувала домашню лапшу, невідомі на Україні, але такі смачні лазаньї, пекла торти, а то й хліб. Бо чи є щось краще, як запах свіжовипеченого хліба? Діти, хата, город були в ідеальному стані. Роберто був задоволений. Він все частіше старався бути поряд із Даною, то допомагав сервірувати стіл (в Італії – це щоденний трьохразовий обов’язок), то виносив сміття. Якось раз увечері, побачивши як у Дани навернулись на очі сльози, після телефонної розмови із мамою, він легенько погладив дівчину по руці, трішки вище зап’ястя. І від цього ніжного, несміливого дотику, зімліло щось під грудьми у Дани, що вже й забула коли востаннє обнімалась зі хлопцем. Стара сеньйора із лютістю дивилася у бік Дани. Недолюблює її і старший син Томазо. Та дівчина ніби й не помічає цього. Щодня з нетерпінням чекає повернення з роботи Роберта. Їм добре і затишно втрьох. Маленька, зручно вмостившись у тата на колінах, слухає розповіді Дани про життя на Україні, або ж українські казки, які хоч розказані на ламаній італійській мові, зате дуже цікаві. Роберто все частіше заглядає у вічі Дани, купляє з нагоди різних свят  дорогі подарунки, частенько перед сном цілує дівчину у щічку…

Майже дорослі хлопці одразу все зрозуміли, все більше ненавиділи  Дану. Якось в суботу жінка, прибираючи вже тепер в їхній спальній, взяла в руки фотографію незнайомої їй жінки, ніби просячи вибачення, зовсім не чуючи кроків Роберто, що зайшов у спальню.

« Тобі неприємно, що ці фотографії стоять тут, любове моя? То я їх заховаю у шухляду», – запитав чоловік. Молода жінка нарешті наважилась: “Мені здається, що вона весь час підглядає за мною.” Роберто одразу ж заховав всі фотографії покійної, включаючи їхній шлюбний портрет, що стояв у серванті  в залі, залишивши їх тільки у двох дитячих спальних кімнатах.

Обід. Вже майже всі за столом, бракує найстаршого. Ось він. Не витерши до хідника брудні з дощу черевики, чаляпає у ванну кімнату. Навмисне відкриває краник на всю потужність. Каплі води під великим тиском падають в умивальник, а відтак забризкують підлогу у ванній кімнаті. Томазо, залишаючи мокрі брудні сліди, заходить до зали-їдальні і сідає, за звичкою, розвалившись у кріслі за столом. Дана, подаючи гарячі спагеті, не витримує: “Дивися як ти наслідив, невже так важко було витерти ноги.”

Хлопчина не відповідає, відводячи кудись у бік погляд. Раптом він помічає, що у серванті бракує шлюбний портрет батьків. Підскочивши, немов вжалений раптово осою, квапливо йде у колишню спальню батьків, а тепер вже у спальню Дани з Роберто. Немає жодної фотографії мами. Дуже поволі повертається до столу, ніби обмірковуючи якесь діло і несподівано рвучко перевертає стола. Розсипаються по всій підлозі макарони з томатним соусом, ллється струмочками, розбивається вщент майже весь посуд.

« Путанно! Забирайся геть! Геть! Щоб я тебе більше не бачив, путанно! І поклади всі мамині фотографії на місце», - лютує хлопець.

 Роберто, ні слова не кажучи, кличе маленьку і кудись разом їдуть машиною. Стара сеньйора також мовчить, лише міцно і з любов’ю пригортає до себе хлопчаків. А Дана низько опустивши голову, прибирає. Ввечері, зібравши свої речі і, не дочекавшись повернення Роберто з донечкою, піде ночувати до знайомої польки. Пізно ввечері пролунає від коханого телефонний дзвінок. «Вибач! Не твоя вина, що ти не змогла сподобатись дітям,» – тільки й спромігся він сказати.

Мокрі від сліз подушки, безсонні ночі і нарешті після тижневої розлуки, закохана до безтями жінка, наважується подзвонити Роберто, який спокійно відповідає: « Ще раз вибач. Але я знайшов іншу жінку із України- і  додав ніби насміхаючись – Більше не дзвони, бо Марія (так звали нову служницю) дуже ревнива».

«А як же я? Ти ж скільки разів клявся мені в любові, ти ж скільки разів казав мені, що я твій скарб, що я знову подарувала тобі радість життя, що я твоє воскресле кохання», – плаче у трубку Дана.

« Забудь!» – відрізав у відповідь Роберто. Бідолашна молода жінка вже втретє купляє у своїх землячок-українок роботу. Одне добре, спілкуючись із Роберто і його дітьми, вона трохи вивчила італійську мову. Наступна сеньйора була 90 річна, добре освічена і з досить ясною як на вік головою, худорлява, нервова і дуже багата жінка.

« Готувати не будеш, бо ти не вмієш. Будеш купляти готову їжу і тільки розігрівати. Коли буде включене парове отеплення, то їжу будеш розігрівати зверху батереїв, бо газ коштує дорого. Душ також будемо приймати обидві тільки холодний, бо думаю ти добре зрозуміла, що газ треба економити і включати тільки у випадку крайньої необхідності. Прибирати і включати машинку буде інша служниця-італійка, яка вже працює в мене 30 років. Ти будеш мити посуд, підлогу, витирати пил і читати мені газети і журнали», - все це було сказано Дані як тільки вона переступила поріг. «Ой лишенько! Із огню та в полум’я! Але ж за роботу я вже заплатила, так що вибору вже немає», - думає про себе Дана. Примхлива сеньйора не давала жінці вихідних, завжди мотивуючи так: “Ти ж нічого не робиш. Навіщо тобі вихідні?”

« Не роблю і не їм», - відповідала Дана, якій здавалося, що вона відбуває тюремне покарання. Пригнічений стан погіршувався вечорами, коли сеньйора ще завидка опускати вниз важкі віконні серанди. Їй, серце якої плакало за розбитим коханням, їй, що все життя привикла жити в гущі людей, таке вимушене усамітнення було особливо важким.

Прийшла осінь, а з нею і депресія. Якось в неділю, як завжди опершись ліктями о підвіконник і охопивши руками голову, вона сумно спостерігала за життям, що пропливало за вікном. І раптом почула: « Дана! Ходімо до церкві! Сьогодні буде служба українською мовою»! – кричала весела і життєрадісна Таня за вікном.

«Піду! – думає вона. – Але якщо стара впаде, або ж піде шукати мене і заблудиться?» – вкрадається сумнів. Та бажання вийти на волю і піти разом із Танею до церкві, було таким сильним, що вона наважується: « Синьйора! Можна я вийду на 2 години»,– просила та. Проте стара розвернулась: « Та де ти підеш? Гуляти разом із цими українськими путаннами. Іди! Іди! Ти така ж сама, як і вони». Для зраненої душі Дани, це вже було занадто. Вона різко повернувшись до господині, вхопила її за груди і добряче нею потрясла.  «            «Запам’ятай! Ми не путанни! І не рабині!» – скаже Дана, нарешті відпустивши халат переляканої господині. « Аюто!» (Допомога) – верещала італійка. Та українка не звертає уваги, зібравши свої речі, навіть не вимагаючи зарплати за відпрацьовані останні два тижні, гримнувши дверима, йде геть.

На дворі по-осінньому прохолодно. Холодний вітер остудив не тільки тіло, але й голову. “Куди тепер іти?” – думала вона. Після недовгих вагань, вона йде, тягнучи валізу, до церкві. Сльози котяться безупинно, чи то від пережитих образ, чи від щастя, що вона нарешті чує Службу Божу на рідній мові, серед українського люду. Та вже через годину, вона весело сміється, розповідаючи, як вона потрясла сеньйору.  

«Молодець! Добре зробила!» -  сміються жіночки, що зібрались навкруги неї під церквою. Так то воно, так. Але ж їй, напевно, знову доведеться заплатити за роботу, можливо навіть одній із цих жінок, що недавно так щиро молились у церкві. « Боже! Дай мені сили! Чому я така невезуча? Де ж взяти гроші? Останню зарплату я повністю відіслала на Україну», – вже не сміється, а плаче Дана. Хтось жаліє, а хтось поспішно йде геть. Жінка звертається до знайомих: “Можна я піду з вами на обід?” « Нічого, – ніяковіє та. І тут все ж додає - але я маю двадцять доларів.” « Сьогодні неділя і все закрито. Та й не файно це напрошуватись у чужу компанію. Ми вже кожна маємо свою ложку і вилку у квартирі Люби. Але знаєш, тут є багато дівчат, що обідають у парку», - вчить “добросердечна”  землячка. Таку кривду Дана не забуде ніколи! Це буде набагато гірше, ніж образа Роберто, чи скупої сеньйори. «Свої вилки і ложки!» – крутиться постійно в голові, ніби вбитий цвях. Але ж їй хоч би було де залишити речі. А якби їй ще дали бутерброд з чаєм, то була б напевно щаслива хоч сьогодні. Не судилося. На щастя підходить Єва, неформальний лідер серед жінок з України, протягує клаптик паперу із написаним номером телефону.  «Подзвони цій жінці. Звати її Леся. Можливо допоможе», - скаже коротко і піде по своїм справам.

Через годину під’їхала машиною Леся з італійцем, який вкинувши речі Дани у багажник, запитав слухняно : « А тепер куди?»

« До мене на квартиру. Куди ж іще», - відповіла та владно. Не розпитуючи ні про що Дану, Леся показала ліжко, де вона буде спати і, звичайно ж, запросила до столу. Обід був чисто італійським. На перше – макарони (правда дужу високої якості і дуже смачні) з томатно-м’ясним соусом. На друге – великий кусок запеченого в духовці м’яса із овочевим гарніром. Потім Леся подала смачний солодкий пляцок, потім фрукти і на остаток – запашна кава. На столі стояла пляшка вина і вода, яку зазвичай п’ють до схочу . Дана їла і згадувала, як вона з мамою готувала вареники з картоплею і духмяний запашний борщ. А на вечерю смажили цілу сковорідку картоплі, робили салат із квашеної капусти чи відкривали баночку квашених або маринованих огірочків. “От якби віддати борги і повернутися додому”, – мріяла вона. Та мрії її перервала Леся: “За квартиру, звичайно, треба буде заплатити. Гроші віддаси як тільки отримаєш зарплату. А… Дзвонила Єва, вона їде у відпустку. Якщо хочеш, то заміни її на два місяці.”

Дана була майже щасливою. Ось уже Леся домовилася про зустріч із Євою на завтра. Зігріта теплом щирого українського серця Лесі, Дана заснула. Спи бідолашна! Спи! Спи! Бо наступний день буде ще гірший, ніж всі попередні. Зранку в понеділок, їде Дана в другий кінець міста, де працює Єва, доглядаючи стареньку і готує їжу, прибирає, пере і прасує сорочки також для сина, що живе разом із мамою. Єва зустріла Дану приязно. Вдвох швиденько впорались із хатньою роботою, помили і погодували напівпаралізовану сеньйору, накрили на стіл, дочікуючись господаря. Ось і господар прийшов на обід. Уважно із посмішкою на обличчі, оглянув Дану і промовив: “Єва, якщо ти рекомендуєш цю гарну жіночку, то я й не маю нічого проти. Досить, щоб мама була задоволеною.” Все здавалося би добре. Дана повертається до Лесі, щоб попрощатись і віддати ключі від квартири. А в цей же час у хаті Єви сварка. Господар має заплатити їй відпускні та зарплату. Всього 1400 євро, та 1000 євро, що лежать в одній перегородці гаманця є ,а 400 євро скріплених скріпкою, що були в другій половині того ж гаманця, зникли. “Ти що, вирішила пожартувати зі мною?” – звертається сеньйор до Єви. Єва здивовано дивиться на нього. “Тут не вистарчає 400 євро,” – каже він цілком серйозно, додаючи: “Їх взяла, або ти,  або твоя подруга.”

« Та що ти верзеш, ці гроші були для мене, то навіщо мені було їх брати», - відповідає твердо, не залишаючи ні тіні підозріння в господаря, Єва. У неї сильний, вольовий характер, вона не боїться скандалу, вміє постояти за себе і за інших, бо якщо треба вона і до суду дійде. « Але якщо гроші і справді взяла Дана?» - закрадається в неї сумнів. В пам’яті вона перебирає хвилини за хвилиною, проведеними сьогодні з Даною. Ось Єва минає підлогу на кухні, а Дана тим часом прибирає кімнати і туалет. Дана значно молодша, спритна, швидко впоралася з роботою. « Давайте ,Єво, я вам допоможу, - каже молодша до старшої. – Та ні. Я вже майже закінчила. Та й підлога мокра. Іди в кімнату, де підлога вже висохла». Далі Єва, витерши підлогу сухою ганчіркою, іде в туалет, щоб вилити воду. Стій! Зупинись душко на цьому місті. Бо було щось важливе в цей момент. Ага! Згадала, як кинула погляд в кімнату, де біля вікна стоїть Дана, спостерігаючи за рухом транспорту, що, невпинно. мчить взад і вперед. Щось в цій позі є дивним ненатуральним, що зупинило Єву. Але що? І раптом жінку просвітлює: “Руки! Руки! Якщо людина спокійно дивиться у вікно, вона ніколи не буде тримати руки схрестивши на грудях з міцно стисненим кулаком, - саме ці стиснені руки зупинили хід її думок, – але якщо ці руки були стиснені тільки тому, що в Дани депресія. Воно і не дивно після всього, що молодій жінці прийшлось пережити…» - продовжує міркувати Єва.

Здригається від вереску сеньйор: “Щоб я ноги твоєї подруги не бачив! Знайду сам заміну тобі!” Єві неприємно та боляче за землячку, та мусить подзвонити Дані: “Вибач! Тут пропали у господаря гроші. Тому він не хоче, щоб ти замінила мене під час відпустки.” “Та що я по-твоєму, злодійка?! Та щоб я маму свою більше в житті не побачила, та щоб… щоб…, якщо це я взяла», – ридає Дана. « Я тобі вірю! Мені дуже прикро. Але я нічим не можу допомогти», – відповідає Єва. Гроші знайдуться через тиждень після від’їзду Єви. Їх знайде жіночка, що замінить її, на полиці в кухні, скріплені скріпкою, вони будуть лежати поряд з пачками сухарів. Напевно їх туди поклала стара сеньйора, володіючи однією рукою і досить вільно пересуваючись в інвалідному кріслі. Чи навмисне зробила це, чи просто поклала і забула. Хто знає думки цих вередливих і примхливих сеньйор?!

Та бідолашна Дана так ніколи і не взнає про те, що гроші знайшлися, бо в цей злощасний день пропажі вона вийде з Лесиної кімнати і піде в світ за очі. Їй важко і самотньо. Найбільше мучить душевний біль. За що обізвали її путаною, а тепер ще й злодійкою. Вона ніколи нікого навіть на копійку не обдурила, хоч і торгувала на базарі. Думки плутаються в голові, то обриваючись, то знову нагромаджуючись одна на одну. Нестерпно болить голова. У неї немає більше душевних сил, щоб бодай виплакатись. Вона все йде і йде, сама не знаючи куди. І раптом починає усвідомлювати, що вона заблудилась. Дана зусиллям волі пригадує, що у підніжжя гори, на якій височіє маяк, що освітлює шлях кораблям, був єврейський цвинтар. Далі піднявшись вверх по добре асфальтованій, але вузькій дорозі, знаходився будинок, в якому жили і працювали охоронці маяка. Стоїть вона над урвищем, а внизу хлюпочуться наздоганяючи одна одну морські хвилі. За декілька метрів знаходиться старий маяк, який роками, в дні війн і миру був дороговказом для кораблів, що поверталися в порт, а тепер є улюбленим місцем відпочинком для мешканців міста. Вдень тут завжди багатолюдно, та тепер навкруги німа тиша. Кожен повернувся до своєї оселі, чи то до багатих вілл, чи то до звичайнісіньких квартир, чи до напівпідвальних приміщень. Тільки Дана все йде і йде. Ноги стають все важчими і важчими, кроки чимраз сповільнюються. Не помітила, як забрела вглиб недавно покинутої військової зони. Глибокі рови, товстелезні мури, густі зарослі кущів, що нестерпно шмагають по обличчю і ранять руки. І нарешті - кам’яна лавочка. Дана знесилюється, падає на неї і засинає. Це буде її перша ніч бродяги. А за нею послідкують ще важчі дні, проведені в пошуках їжі по смітниках і ночі на лавках. Поголос про зникнення молодої жінки пошириться швидко поміж українками. Майже кожна в міру своєї можливості буде шукати її.

Якось в неділю зранку, одна із українських жінок, що вийшла на світанку викинути сміття, впізнає Дану. Зчорніла, змарніла, з розтріпаним волоссям, вдягнута хоч і в добротний, але вим’ятий одяг, бідолашна снідала просто біля смітника… Водії безкоштовно завезуть її на Україну, переховуючи серед речей, бо документів у неї немає. Та лікування в психіатричній лікарні майже не допомогло. Кожного четверга вона буде приходити до мікроавтобусів, що відправляються в Італію, везучи чергових рабинь, щоразу благаючи: “Візьміть мене в Італію! У мене борги! Я мушу їх віддати.” Вже майже всі водії знають її страшну долю, привозячи їй щоразу невеличкі подарунки з Італії. Та сьогодні вона не хоче подарунків, з особливою настирністю просить: “Благаю! Візьміть мене з собою!” Один з водіїв каже: “Добре! Але спочатку ти повинна купити білет.” Він протягує їй п’ять євро. Щаслива Дана біжить до квиткових кас, а тим часом автобуси відправляються один за одним в путь…

Щотижня (завжди у четвер) , вона буде стояти на автобусній станції. Буде приходити і стояти, ніби посланий з неба символ перестороги. Здається всім своїм виглядом, вона ніби промовляє: “Не їдьте! Нікуди не їдьте з рідної землі! Якщо у вас чисте сумління, вразлива, легко ранима душа, крихкий ламкий характер, не їдьте, нікуди не їдьте. Бо ви не знаєте, що знайдете, але те що маєте, ви ризикуєте втратити. Не їдьте!”

                                                                                                                                            Анюца