З 5 по 26 жовтня у Ватикані відбувався Синод Єпископів Католицької Церкви, присвячений Божому Слову. 21 жовтня, під час 20-го пленарного засідання, у присутності Папи Венедикта XVI, переставлено зведений перелік кінцевих пропозицій, остаточне голосування яких відбулося у суботу, 25 жовтня. Йдеться про 53 пропозиції, що стосуються належної оцінки значення Догматичної Конституції ІІВатиканського Собору «Dei Verbum» (Слово Боже), кращого усвідомлення ролі Божого Слова, його спасенної сили, зміцнення Церквою її місіонерського покликання.
Тут представляємо зауваження, подані Владикою Діонісієм (Ляховичем),- Куріальним єпископом УГКЦ, до робочого документу, представленого на Синоді.
Перше зауваження стосується єдності між Словом і Хрещенням, та їхнім зв’язком з Євхаристією:
у Instrumentum laboris (підготовчому документі – ред.), що «існують дві речі, які об’єднують християн – Слово Боже і Хрещення» (п. 54). Потрібні глибші студії цього питання, тому, що інакше це може виглядати напів-єдністю, бо вже п.35 пише, що також існує глибока єдність між Святим Письмом і Євхаристією, що потверджують цитування Церковної Традиції: «Corpus Christi intelligitur etiam Scriptura Dei», слова Св. Ієроніма: «Тіло Христове є справді правдивою їжею і правдивим питвом, яка походить зі знання Святого Письма». Також і ІІ Ватиканський Собор стверджує, що Слово і Євхаристія є «одним актом культу» (SC 56). В підсумку, стверджується глибинна єдність між Святим Письмом і Хрещенням, як також між Святим Письмом і Євхаристією.
За такого стану речей, з точки зору екуменізму є важко зрозуміти, чому не можна співслужити Тайну Євхаристії з православними (наприклад), в той час, коли з ними можна співслужити Літургію Слова і мати з ними спільне Хрещення? В такому разі, якщо існує ця єдність між Святим Письмом, Хрещенням і Євхаристією, чому тоді заперечується євхаристійна єдність?
З іншого боку, відштовхуючись від тієї ж логіки єдності, але підходячи з протилежного боку, як сказав православний архиєпископ (Августин, архієпископ Львівський і Галицький УПЦ МП, Богословська комісія УПЦ МП), коли немає євхаристійної єдності, не можна відправляти разом навіть Літургію Слова, ані молитися «Отче наш» разом з католиками. Виходячи з цієї логіки, зі сторони православних не буде визнаватися також дійсність Хрещення католиків, як це часом справджувалося під час екуменічних зустрічей. І також неможливо навіть називатися навзаєм «братами».
Друге спостереження стосується «екуменізму Божого Слова»: як можемо читати і коментувати Святе Письмо з іншими конфесіями, наприклад, уривок «щоб усі були одно» (Ів. 17, 20), якщо не можемо втілити цих слів? Слово стає безплідним. Якщо не можеш чи не хочеш втілити цього Слова, отже для чого його читати? Папа Бенедикт XVI власне каже, що світ очікує «відповіді на слухання Слова» (Інст. 54). Маємо певне враження, що все, що є сказано стосовно екуменізму, говориться для інших, для «третьої» сторони, для того, хто є відсутнім у момент, коли це говориться. Так, ніби це Слово могло вчинити чудо, в той час, як ми залишаємося незмінними.
До прикладу, в Україні, ми зробили екуменічний переклад Біблії у співпраці з православними і протестантами, але не можемо молитися ані правити разом з ними.
І третє зауваження: до тієї ж міри, мені здається, що існує ризик інструменталізації Божого Слова. Воно може бути «інструментом» дискусії, вивчення, діалогу, зустрічі, навіть спільної молитви, але воно залишається поверховим, не маючи сили нести зміни, воно не веде до тайни спільного відправлення Літургії Слова, не стає тілом-sarx, тобто не втілюється у життя особи і власної Церкви. Можна знати напам’ять всю Біблію, компетентно дискутувати щодо неї, але залишатися поза нею, не живитися нею, не бути втіленим у Христа, не бути хрещеним в Христа.
Можливо цей розрив між Святим Письмом і життям є справжньою перешкодою для єдності християн. Церкви промовляють слова, але не дають Святому Письму свідчення цих слів. Слово, можливо, є надто «канонізованим», обезплідненим, яке стає на перешкоді служінню (diaconia), сопричастю (koinonia), і навіть свідоцтву (martiria).
Тому необхідною є відповідальність перед Божим Словом. Без сумніву, багато говориться про відповідальність щодо несення Слова Божого іншим, щодо проповідування цього Слова, але можливо менше говориться про відповідальність особи, котра його проповідує, відповідальність власної Церкви і всіх Церков перед Божим Словом. Як, отже, можна зрозуміти сказане, що Слово Боже читається у Церкві, з Церквою і для Церкви? Можливо потрібно серйозніше сприйняти застереження Святого Павла: «Нехай учень ділиться всяким добром з тим, хто його навчає слова. Не обманюйте себе самих: з Богом жартувати не можна» (Гал. 6, 6с).
За матеріалами L’Osservatore Romano та Zenit за 20.10.2008