Св. мч. й архідиякона Євпла
1Кор 9,2-12
Мт 18,23-35
Ми сьогодні святкуємо 23-тю річницю проголошення Незалежності України. Це є день, щоб пережити цінність дару свободи і соборності нашої держави. Але саме цього року святкування незалежності - болюче і окроплене кров’ю. Адже, ми щойно цього року спробували, яка є ціна свободи. Після подій на Майдані і жертв Небесної сотні, чи і навіть декількох сотень, яких ми молитовно вже згадували тут на Свято матері, кров молодих патріотів і надалі зрошує український чорнозем. Що дня падуть хлопці, захищаючи право свободи свого народу.
Я не знаю як Ви сприймаєте слово Боже, яке проголошується на кожній Літургії? Для мене воно завжди живе і кожного разу по-новому актуальне. Саме сьогодні ми слухали читання з 9-ої глави листа Апостола Павла до Коринтян, коли Апостол захищає власне право на свободу, запитуючи себе: «Xіба я не вільний?… Хіба я не Апостол?…, хіба я не маю право?… (Пор 1Кор 9, 1-6).
Тож це питання Апостола Павла сьогодні для нас дуже живе і актуальне. Чи також і ми не можемо сказати: Хіба ми не народ? Хіба ми не маємо право на свободу? Хіба ми не маємо право мати свою державу? Безперечно маємо! Жодний народ, aні будь-який тиран, не може права цього нам забрати. Свобода – це Божий дар! Свобода, це природне право людини, це право народів!
З іншого боку, якщо я користуюся даром свободи, то цим самим я маю обов’язок шанувати дар свободи іншого. Право на свободу не означає закриття у собі, у своєму самолюбстві, у своїй національності. Право на свободу іде у парі зі спілкуванням з іншими народами, обміном і діленням багатством природи, культурними здобутками, талантами своїх синів і дочок. Закритий народ ніколи не зможе бути по правді щасливий. Залізні заслони, берлінські, чи будь-які інші мури, не роблять народи щасливими.
Але вже знову і знову наше право на свободу нам хтось пробує заперечити. Знову сусідня держава нехтує нашим правом на цілісність України і робить це насиллям із зовні. Тому ми маємо право себе захищати. Не тільки право, але обов’язок. І від цього обов’язку не можемо втікати; не можемо бути дезертирами, якщо ми любимо свій народ.
Однак, ми зараз не в Україні, a в Італії. Кожний з нас є тут не тому, що втік з України, боячись якогось самопожертвування, чи навіть піти безпосередньо на фронт. Більшість з нас прибули сюди раніше, щоб заробити на хліб, якого нам не давали, бо хтось його заховав у своїх «електронних стодолах», у чужих банках. Ми зараз поза межами України, але це не означає, що ми не боремося за свободу разом з нашим народом, ми співболіємо і допомагаємо йому чим можемо!
Адже ця кров, що проливається за свободу і незалежність України – це також наша кров, це моя кров… Сучасний єврейський філософ Ємануїл Левінáс, якого твори є перекладені видавництвом «Дух і літера» на українську мову, пише таке: «Минуле іншого і до певної міри історія людства, в якій я ніколи не брав участі, в якій я ніколи не був присутнім, є моїм минулим…. а його майбутнє «ніби воно наспіло вже в мені». (Левінас, Між нами… ст.. 132). Бо людина не є ізольованим єством. Людина є єством суспільним, і хоч не хоч, позитивно чи негативно, ти береш у ньому якусь участь.
Тому кров, що проливається в Україні, є також нашою кров’ю. Тому перед цими героями, що віддали своє життя, ми схиляємо нашу голову. Вони герої, які дарують нам життя!
Лідер мексиканських робітників у Каліфорнії Сезар Чавез сказав у свій час таке: «Бути людиною - це терпіти заради інших. Моє глибоке переконання є в тому, що ми знайдемо життя тільки тоді, коли його пожертвуємо за інших, за свободу, за справедливість».
І те саме сказав Ісус Христос, прощаючись зі своїми учнями: «Ніхто не спроможне любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо 15.13).
А як ми реагуємо на всі ці події, що розвиваються зараз в Україні? Нема чому правди крити, що інколи в наших жилах аж кров кипить, і в нашому серці горить ненависть, готовність мстити, і в наших думках і словах палає бажання смерті для тирана нашого народу. І це почуття помсти тліє у серці кожної людини, і від нього не є звільнені навіть деякі провідники Церков, які розпалюють вогонь ненависті. Нерідко складається таке враження, що хочеться перетворити інвазію нашої країни на «священну війну»… І на превеликий жаль, це замість того, щоб проповідувати мир, справедливість, прощення, любов один до одного та до інших народів.
І ми також, якщо хочемо бути учнями Ісуса Христа, не маємо права ненавидіти як наших особистих ворогів, так і ворогів нашого народу.
Каже ясно Христос: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А я кажу Вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця Вашого, що на небі… Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода?.. Хіба не те саме погани роблять?». Тож, завершує своє повчання Христос: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний є досконалий (пор. Мт 5, 43-48).
Чи християнин може бажати смерті для тирана? Слід відповісти, що християнин може бажати тільки життя, незважаючи на те, чи йдеться про товариша, а чи про ворога. В такій військово-складній ситуації як наша, дуже легко забути, що ми є християнами.
Латинський письменник Валеріо Масімо, який жив у І столітті перед Христом, пише про звісного диктатора Діонізія, який став тираном Сиракуз в 405 році перед Христом. Він був справді жорстоким тираном і тому всі йому бажали смерті і чекали, щоб хтось його убив. Все-таки знайшлася одна бабуся, яка щодня молилася, щоб боги захищали цього тирана, щоб він прожив ще довге життя. Дізнавшись про цю бабусю, сам тиран велів, щоб привели її до його палат, де він запитав її чому вона молиться за нього. А вона каже йому: «Скільки мені пам’яті, то ти вже є другим тираном Сиракузи. І кожний новий тиран стає гіршим за переднього, тому я прошу богів, щоб тобі дали ще прожити довгі роки». І тиран відпустив її (історія Максима Валерія).
І таки треба молитися за ворогів і за тирана … І це зробив наш священик, блаженний Омелян Ковч, який умер у гітлерівському концтаборі у Майданеку. Ось його слова в листі до родини: «Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов… Хай Бог помилує їх».
Цей священик є справжнім послідовником Ісуса Христа, який молиться на хресті за своїх розпинателів: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що роблять» (Лк 23,34). Бажання добра приносить більше користі ніж бажання зла. І Бог того, що молиться за ворогів раніше вислухає аніж тих, що моляться за свої інтереси. Така молитва, що є в синтонії з молитвою Ісуса Христа може горе перенести і навіть змінити серце ворога, який може дійти до розуміння того, що не варто на інші народи нападати. І тому, хто молиться за ворогів тим стає кращим і мир Божий запанує у його серці. Почуття ненависті і помсти вливає у серце людини отруту, темряву і неспокій, а тим самим людина себе психічно мордує. Негативні почуття нам самим приносять шкоду.
Сьогодні Христос промовляв до нас ще в притчі про Царство Небесне, яке подібне на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. Господь простив слузі і такого самого очікує від слуги, і від нас. І саме у молитві за ворогів Ісус Христос виявляє себе і дає зрозуміти нам, хто є справді християнином, а хто не є; в кого є справжня християнська культура, а в кого ні. Таж ми молимося щодня «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо довжникам нашим». Не має жодного виправдання тому, хто не здатний простити. Навіть провідники Церков не можуть себе виправдати, коли не хочуть простягнути своєї руки до своїх «ворогів». Якщо ми не здатні простягнути руки братові, ми не є християни, хоч би якими титулами ми себе звали, і якими лахміттями себе б не покривали.
Прощати і молитись за ворогів не означає залишати боротьбу за справедливість, за незалежність, за соборність, навіть коштом нашого життя. Це право людини. Це Божий дар. Ніхто не має права його відбирати. І сам Христос вів безперервну боротьбу проти диявола і проти лукавства, проти фарисейства і брехні. За те постраждав і засудили його на смерть. До кінця життя прощав і молився за своїх ворогів. І прийшло воскресіння. Ми кажемо, що через терня, ідемо до зірок.
Отож, у цьому важкому часі великого випробування нашого народу і нашого християнства ми просимо Бога на кінець Літургії, після причастя Святих дарів, утвердити нашу путь на краще майбуття.
«Справ нашу путь, скріпи нас усіх у страсі твоєму, збережи наше життя, скріпи наші стопи, молитвами і моліннями славної Богородиці і всіх святих твоїх», і додамо: молитвами всіх наших героїв, які віддали своє життя за волю і незалежність України. Амінь
+ Діонісій
Рим, 24 серпня 2014