« Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Ів. 10, 11). 

В рамках Всенародної Прощі до Собору Святої Софії в Римі, присвяченій 4-ом визначним ювілеям, а саме: 65-ій річниці від дня смерті Слуги Божого Митрополита Андрія, 25-тій річниці від смерті Патріарха Йосифа, 40-ліття від дня посвячення собору Святої Софії та 50-ліття від дня посвячення Українського Папського Інституту св. Покрови в Римі, колишньої Малої Семінарії, сьогодні служимо Божественну Літургію у базилиці Верховного Апостола Петра, на престолі св. Отця Василія Великого, у якому спочивають мощі святого Священномученика Йосафата.

Гасло Патріарха Йосифа: «Зібрати в розсіяні сущих», під яким відбувається ця  Всенародна проща, в сучасному сьогоденні є надзвичайно актуальним, бо український народ останніми десятеліттями розсієються потужною  „Четвертою хвилею” по усій Європі і по цілому світі. 

Сьогоднішня Божественна Літургія у базиліці св. Петра з нагоди зазначених ювілеїв в часах сучасного стану вимушеної «глобалізації українства» є доброю нагодою, щоб у світлі Святого Духа  послухати Слово Боже, яке до нас промовляє через Святе Євангеліє і через свідків віри, яких ми сьогодні споминаємо.

У сьогоднішньому богослужінні, присвяченому св.свщ. Йосафату, ми читаємо Євангеліє про доброго Пастиря, який віддає своє життя за овечок. Перший пастир, що пасе вівці Ісуса Христа – це Петро. Він ― „скеля”, на якій Ісус Христос збудував свою Церкву (пор. Мат. 16, 18-19), Церкву святу, соборну і апостольську, основану на любові, що її чинить одночасно католицькою і православною. Католицькою у любові і православною у любові. Це та сама любов, що єднає три Божі особи в одного Бога. Це та сама любов, що єднає охрещених в одну Церкву, бо Церква, заснована Ісусом Христом, існує на зразок Пресвятої Тройці. Саме тому ІІ Ватиканський Собор визначає Церкву як «... зібраний народ в єдності Отця і Сина і Святого Духа» (LG 4) або, іншим словами, Церква ― це сопричастя любові.

Церква ― це простір давання і приймання любові , це місце служіння і жертви себе, яке завершується у служінні Євхаристії: «... це є Тіло Моє, що за вас ламається» (Мт. 26, 26; Мр. 14, 22; Лк. 22, 19); «Це Кров Моя, що за вас проливається» ( Мт. 26, 27-28; Мр. 14, 23-24; Лк. 22, 20). Однак, перш ніж служити Літургію, ми повинні Євхаристійно жити в щоденному житі, обмиваючи одні одним ноги, ламаючи свій хліб з іншими, подаючи склянку холодної води для спраглого, годуючи голодного та подорожуючого в дім приймаючи... Адже Христос перший себе ставить «як той, що служить» (пор. Лк 22,27), тому й ми повинні служити, власне служити, а не панувати над іншими, ділитися собою і своїм хлібом, з любов’ю і вирозумінням слухати один одного... Справжня любов ― це любов, яка походить від Бога і переходить власні межі, на що так часто наголошує Папа Венедикт ХVI. Тільки справжня любов здатна піти на зустріч іншим і служити в їхній потребі, а в необхідності навіть пожертвувати власним життям.

Св. Петро є «скалою», але водночас і людиною немічною та грішною. Петро в своїй людській слабості намагався відвернути навіть Ісуса Христа від дороги, яку Йому призначив Отець, а пізніше, як відомо, він тричі відрікся Христа. Та все-таки, вражений поглядом Ісуса Христа,  кається. Свій гріх потрійного відречення покриває потрійним «Так!  Я тебе люблю!». А Христос тому, що любить, дає йому право пасти вівці. І оте питання, звернене до Петра: «Чи ти любиш мене?», відноситься також до всіх священнослужителів. Тому на це питання потрібно глибоко в серці відповісти, щоб мати право стати пастирями овець.  Так само як потрібно сьогодні відчути слова Христа до Петра під час Тайної Вечері: «... Іди утверджуй у вірі твоїх братів» (пор. Лк 22, 32). І не боятися, як інколи боявся Петро, втікаючи з Риму вулицею Апією. «Quo vadis, Петре? Не вертайся, йди вперед, не бійся!». І остаточне свідчення віри Петра ― його мученицька смерть.

Ось справжнє свідчення віри Петра, яке сьогодні потрібно сприйняти.

Ми служимо цю Літургію на престолі святого Отця нашого Василія Великого і на мощах святого священномученика Йосафата. Святий Василій ― Патріарх спільного монашого життя ― поставив собі за мету оживити в Церкві євангельський спосіб життя, тобто практику досконалого способу християнського життя. У свою чергу святий Йосафат, захоплений ідеалом Василія, разом із своїм великим співбратом і київським митрополитом Йосифом Рутським, відновлюють ідеал монашого життя на руських землях. «Святість і знання» ― це провідний принцип їхньої монашої реформи.

Священномученик Йосафат є реформатором монашества. Монахи ― це легені та серце Церкви. Це школа сопричастя любові. Отже, цей Йосафат є зразок для монахів і монахинь, які покликані будувати Церкву з низів, святістю і знанням, ревністю і жертвою. З цього престолу промовляє св. Йосафат також до священиків і до нас, єпископів, і запрошує всіх горіти вогнем ревності за спасіння Божого народу.

Священномученик Йосафат є також покровителем екуменізму, єдності з престолом св. Петра. Тут, у центрі християнства, у цій базилиці Петро і Йосафат є так близько один одного. Ціна близькості ― пролита кров. Екуменізм -  не багатослів’я, а свідчення віри, молитви і жертви. Йосафатових земляків зараз так багато в Римі та в усій Італії. І Він тут з нами. Звичайно, до цього місця в базилиці допускають тільки каянників. Тому можемо до нього приступити тільки покаявшись, одержавши прощення, щоб до очищеного серця набрати благодаті для себе, для Церкви і свого народу, « ... щоб усі були одне» так, як три особи у Пресвятій Трійці. Щоби всі народи, а зокрема наш український народ, одним серцем і одними устами, в одному стаді й під одним Пастирем славили Бога тут, на землі, а згодом і – в небі разом зі святим Йосафатом та всіма Святими.

Святий Йосафат був простим монахом, але став великим пастирем Церкви. Будучи Полоцьким Архиєписком, святий Йосафат зрошує новонароджену Церкву, об’єднану з престолом Петра своєю мученицькою кров’ю.  І ця мученицька кров продовжує проливатися упродовж чотириста літньої історії цієї Церкви, завершуючи тисячами мучеників 20-го століття. А, отже, коли Церква має мучеників ― це певний знак її істинності, бо знаємо, що коли хтось за цю Церкву жертвує своїм життям, вона чогось варта. Ми є діти цих мучеників!

Саме тут у базиліці св. Петра почався новий етап нашої Церкви, єднання «у розсіянні сущих» з руськими землями, які знаходилися під гнітом воюючого атеїзму. При кінці листопада 1963 року, після 18-літньої каторги по сталінських концтаборах, за старанням Папи Івана ХХІІІ, звільнений Патріарх Йосиф Сліпий, прибуває на сесію ІІ Ватиканського Собору. ІІ Ватиканський собор, який відкрив вікна для Вселенської Церкви, також відкриває перше віконце надії для нашої мученицької Церкви. Сьогодні перед нами ще жива картина обіймів Папи Павла VI з Патріархом Йосифом Сліпим. Ці стіни базиліки, під час Собору, уперше почули про те, що наша Церква достойна Патріаршого устрою. Однак ми повинні і надалі молитися і багато працювати, щоб це довголітнє прагнення звершилося, але памятаймо, що багато власне залежить від нас, від нашої святості і жертовної праці.

Сьогодні споминаємо 25-ліття з дня відходу до Отця Небесного нашого Патріарха Йосифа. Уже чверть століття його немає поміж нами, проте його пророчий голос дається чути сьогодні як ніколи: «Зібрати в розсіяні сущих», зібрати їх, як квочка збирає своїх курчат !

Наш народ переживає важкий еміграційний процес, коли мільйони наших земляків виїхали поза межі українських кордонів в пошуку хліба та кращої долі. Завданням Церкви є збирати своїх розсіяних дітей, щоб, як каже Святе Євангеліє, вони не стали здобиччю «вовків, злодіїв і розбійників».

Наша Церква сьогодні потребує пастирів, готових на жертву, на зразок Ісуса Христа, які з одного боку мають перебувати в інтимній злуці з Небесним Отцем через особисту і спільну молитву, і одночасно, які б не боялися йти в пошук загублених овечок, а їх дуже багато сьогодні, сотні тисяч. Добрий пастир не сидить у холодку, а йде в пошук. Добрий пастир за прикладом Христа знає своїх овець і вівці його знають (пор. Ів. 10, 14).

В Христовій Церкві перед нами завжди постають добрі пастирі та знаменні свідки віри. З нами Верховний Апостол Петро, скеля, на якій збудував Христос свою Церкву, який у Римі понад дві тисячі років «утверджує у вірі своїх братів». З нами Святий Василій Великий, Патріарх Монашества. З нами св. свщ. Йосафат, монах, пастир і мученик, свідок віри і апостол єдності.

Ці постаті постають перед нами у безмежній безлічі їнших українських свідків віри і мучеництва минулого століття, під проводом двох своїх великих пастирів Митрополита Андрія Шептицького, якого також споминаємо 65-річницю від дня смерті, і Патріарха Йосифа Сліпого. Обидва перейшли школу в’язниць і концтаборів. Віри вони своєї не зреклися і утвердили в ній своїх братів.

Цих свідків віри ми споминаємо тут, на цьому престолі св. Отця нашого Василія Великого, у якому спочивають мощі святого Священномученика Йосафата, просячи, щоб ми були достойними їхніми послідовниками. Тих, що ми спом’янули, і мільйони інших, яких ми не спом’янули, щоб разом з Пресвятою Трійцею і Богородицею, і всіма святими, все наше життя  ми Христу Богові віддали. Амінь

См. Діонісій

Базиліка св. Петра, 10.10.2009