Ви любіть ворогів Ваших, добро робіть їм, і будете Всевишнього синами» (Лк 6,35)

Вітаю сьогодні усіх з празником! Вітаю співслужачих отців, сестер, гостей і наших вірних.

Вітаємо Вас у єдиній на сьогоднішній день юридично сформованій українській греко-католицькій парафії в Італії. Українська парафія при церкві св. мучч. Сергія і Вакха в Римі діє з 70-х років минулого сторіччя, проте  історія цього храму сягає перших століть християнства. Перша сакральна споруда тут збудована за часів Папи Лева ІІІ (795-816). Церква присвячена святим мученикам Сергію і Вакху, які померли мученицькою смертю за часів імператора Максиміліана у 303 році. 

Цей храм упродовж століть зазнав кілька перебудов. Сучасний інтер’єр є результатом кількох реставрацій. Фасад храму отримав свій теперішній вигляд у 1896 році, за Папи Лева ХІІІ, який разом з австрійським імператором Францом Йосифом створив Папську Колегію ― першу семінарію для українців і збудував для неї ці приміщення побіч церкви. Проте храм є власністю українців вже з початків 17 століття (тобто зараз, після Берестейського об’єднання), завдяки щедрості кардинала Антоніо Барберіні, брата Папи Урбана VIII. З 1932-1960 храм належав до Головної Управи Отців Василіан, а на початку 1970 року її знову відкупив Патріарх Йосиф Сліпий. За його стараннями, 8 вересня 1970 року була зареєстрована персональна українська парафія в Вікаріаті Риму. Отож, наступного року святкуватимемо 40-річчя існування української парафії св. мучч. Сергія і Вакха в Римі.

Про життя святих мучеників Сергія і Вакха мало відомо.

Знаємо тільки те, що були вони військовим високого рангу, які прийняли мученицьку смерть за християнську віру за імператора Максиміліана у 303 році на сьогоднішній території Іраку, колишній сирійській римській Провінції.

Почитання мучеників Сергія і Вакха швидко поширилося на Заході, а згодом на Сході. Вони є покровителями військослужбовців. У ІХ столітті в Римі було п’ять церков, які були присвячені мученикам Сергію і Вакху, проте сьогодні лише українська парафія носить їхнє ім’я.

Почитання мучеників є нагодою, щоб призадуматись над деякими основними вимірами чи характеристикою життя Церкви від самих початків християнства: коінонія, діаконіа, мартірія, (по українськи: спільнота або сопричастя любові, служіння, мучеництво), які знаходять свою вершину у Літургії і в проповіді Божого слова.

Церква ― це «койнонія», спільнота любові або сопричастя любові, як навчає ІІ Ватиканський Собор.  Точніше, це спільнота вірних зібрана в єдності Отця, і Сина і Святого Духа, тобто зібрана в ім’я Пресвятої Тройці і на зразок Пресвятої Тройці, де є три Особи, але одна любов. Тому Бог ― це Любов. Любов, що єднає три особи в одного Бога.

Отже, перший і основний вимір християнського життя є сопричастя любові (койнонія) на зразок Пресвятої Тройці. Ми тому охрещені в ім’я Пресвятої Тройці, «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», щоб жити у спільноті любові разом з іншими, зберігаючи заповідь любові один до одного. Сутність християнського життя ― це життя у спільноті, а перша спільнота ― це сім’я. Тому Ватиканський Собор називає сім’ю «домашньою Церквою», першою клітиною Церкви. У спільноті ми родимося, у церковній спільноті нас хрестять, у церковній спільноті ми живемо і будемо жити у небесній спільноті любові всіх святих. Отже, кожний християнин не тільки належить до Церкви, він є Церквою. Ми не можемо спасати самих себе, а спасаємося у Церкві, завдяки Церкві, завдяки життя у спільноті любові. На цей спільнотний характер Церкви дуже часто нагадує св. Апостол Павло у своїх листах. Він каже, що кожний має дари і харизми, але має їх не для себе. Ці харизми є на збудування інших. В цьому значенні Св. Павло не обмежується лише теоретичним повчанням, але практично наказує своїм церквам робити збірки для бідніших церков. «Думайте те саме, майте любов ту саму, будьте однодушні, згідливі... майте на увазі користь не власну, а радше інших» (Пор. Фил 2,2-4). Отже, будуйте спільноту любові, будуйте духовну церкву!

Тому Церква, як сопричастя любові вірних, стає диаконією ― служінням одні одним. Це другий основний вимір християнського життя. У Церкві ніхто не може бути самолюбом. «Все, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Пор. Мт 25) – каже Господь. Сам Ісус Христос себе ставить, «як той, що служить». І це служіння один одному починається у домашній Церкві, у сім’ї: чоловік служить для жінки, жінка для чоловіка, діти служать батькам, батьки - дітям, і продовжується у церковній спільноті. Тому у парафіяльній церкві треба собі ставити необхідні питання: хто з нас має потреби? Які потреби? Як можемо допомогти? Чи є бідні в нашій парафії? Чи є хворі? Є хтось без праці? Є хтось опущений? Це питання перш за все мають ставити собі пастирі: єпископ і священики, але одночасно і вірні, які краще відчувають потреби своїх ближніх. Церква ― це койнонія і дияконія, сопричастя любові у служінні для потребуючих братів.

Тому, що Церква є сопричастям любові і служінням, одночасно вона є простором свідчення (мартирія). Отже ― це третій вимір християнського життя. Християнин ― це свідок, який готовий дати навіть найвище свідчення своєї віри, пожертвувати своїм життям, стати мучеником. Істинність Церкви залежить від сопричастя любові, від служіння одні одним і від свідчення своєї віри.

Крім того, коли християнин переживає конкретно сопричастя любові, служить і є готовим навіть на найвищу жертву, він є достойним брати участь у Літургії, участь у жертві Ісуса Христа, у найвищому переживанню сопричастя, де ми молимося єдиним серцем і єдиними устами, де небо і земля єднаються, коли продовжуємо слова Ісуса Христа на Тайній вечері: «Це моє тіло, що за вас ламається; це моя кров, що за вас проливається»; коли ми через сходження Святого Духа стаємо також тілом Христовим, Церквою, вибраним народом. А виходячи з Церкви на дальше життя стаємо «пророками» Божого способу  життя, яке нам об’явив Ісус Христос, йти і проповідувати «благу вість» усім народам.

Отож, сопричастя, служіння, свідчення, літургія і пророцтво, ознаки істинності Церкви.

А святі мученики Сергій і Вакх пережили ці виміри Церкви цілим своїм життям: сопричастя християнської любові, у військовому служінні для свого народу і для своїх ближніх і не боялися дати в жертву своє життя, ставши мучениками.

Сьогодні ми святкуємо їхню пам’ять. А вони пригадують нам, що ми в цьому часі і в цьому місці де живемо, покликані жити сопричастям любові, служити і свідчити свою віру.

Сергій і Вакх жили в часах переслідування християн, а наш час ― це час свободи. Але у свободі інколи важче жити сопричастям любові, служити і давати свідчення своєї віри, як за часів переслідування. Сьогодні панує у суспільстві самолюбство, гедонізм, конкуренція, байдужість, де здається не має місця для високих вартостей. Тож у такому світі ми покликані свідчити нашу віру. Хай св. мчч. Сергій і Вакх і ця вода що будемо сьогодні святити тут на площі буде пам’яткою нашого християнського завдання.

Тож нехай лунають у вухах наших слова сьогоднішнього Євангелія:  «Ви любіть ворогів Ваших, добро робіть їм, і будете Всевишнього синами. Будьте милосердні, як і Отець ваш небесний милосердний».