Ді 28. 1-31; Йо 21, 15-25
Ми зібрались тут, щоб цією Літургією скласти широку, глибоку і високу подяку. Скласти подяку Господеві за дар життя і посвяти Сестер Служебниць НДМ – Лідії та Любомири.
Божественна Літургія — це подяка! Це Євхаристія! Саме грецьке дієслово «Євхаристеін» означає «дякувати». Тому на цій благодарственній Божественній Літургії дякуємо Богові і дякуємо за дар Вашого життя свідчення вірності Богопосвяті. Тільки Бог знає те все, шо Ви пережили. Ми рахуємо роки. Однак, наші рахунки не є Божі рахунки. Тому наша подяка зливається з подякою Iсуса Христа, коли Він взяв «хліб у свої руки, віддав хвалу-подяку, дав своїм учнів і мовив: “Це – моє тіло, що за вас віддається; це моя кров, що за вас проливається... Чиніть це на мій спомин» (Пор. Лк 22, 19-20). Ви, Сестри, також все віддали. Ви посвятили для Господа все Ваше життя.
Отож дякуємо Господеві за дар 50-ліття у богопосвяченому стані, бо ви упродовж тих 50 років були вірні Обітам, які прорекли, положивши свої руки на Євангеліє, кажучи: «Я обітую Господу Богу послух, чистоту і убожество…». Ви не знехтували Вашим словом даним Богові. Тому Ви є взором, що ми також можемо витривати в посвяті на нашій життєвій дорозі, незважаючи на те, шо в житті треба проходити через різне, як це гарно описує Псалмопівець: «Ти нас випробував, Боже; перетопив нас, як перетоплюється срібло. Завів ти нас у тенета, поклав важкий тягар на наші плечі. Ти допустив, щоб люди їздили нам по головах, - ми перейшли через вогонь і воду, але ти вивів нас на свободу» (Пс 66,10‑12).
На цій Божественній Літургії ми слухали читання з останньої глави Діяння Апостолів, коли Апостол Павло, як в’язень, їде до Риму, і корабель розбився поблизу Мальти, як гадюка його вкусила і за кілька місяців пізніше допливли другим кораблем до Сиракуз, а згодом через Реджіо Калабрію до Пуцуолі, і нарешті до Риму. Павло перебував повних три роки у Римі аж поки його засудили римляни на смерть і стяли йому голову на «Три Фонтани». Це Апостол, який нічим не дав себе зупинити, як це бачимо читаючи Діяння Апостолів, що написав Євангелист Лука і сам він про свої місіонерські перипетії пише у ІІ листі до Корінтян: «Куди більше у працях, куди більше у тюрмах, під ударами надмірно, у смертельних небезпеках часто, тричі киями бито, раз каменовано, тричі корабель зі мною розбивався, день і ніч перебував у безодні. У подорожах часто, у річкових небезпеках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від земляків, у небезпеках від поган, у небезпеках у місті, у небезпеках у пустині, у небезпеках на морі, у небезпеках від братів неправдивих, у праці і в томі, в недосипаннях часто, у голоді та спразі, часто у постах, у холоді та наготі» (ІІ Кор 11,23-27). Тому Апостол Павло є зразком для усіх, шо працюють у Божому винограднику. Він не виноситься понад інших, і визнає свою недолугість. Не був він «arrampicatore», що шукає влади і слави, як про це часто говорить Папа Франциск.
Проте Апостол Павло в І листі до Корінтян додає і те: «Якби я віддав моє тіло на спалення, але не мав любові, то я не мав би жодної користі» (І Кор, 13,3). І те саме ми чули в сьогоднішній Євангелії: «Симоне Йонин! Чи любиш мене? Так, Господи, ти знаєш, що люблю тебе!.... Якщо любиш, то паси мої вівці. І то Ісус питається аж три рази. Ти, знаєш Ісусе, шо тебе люблю. Маєш право пасти мої вівці! І каже йому Ісус: ‘Іди за мною!’» (Пор. Йо 21, 15-17). І не оглядайся на злий приклад інших! Ти, іди за мною. Від себе, починай! Люби, Господа твого, і люби ближнього твого любов’ю доброчинною, некористолюбною.
Тому, дорогі Сестри, ми дякуємо за дар Вашої посвяти, за цей цінний дар для Церкви.
Але Божественна Літургія має також «просительну єктенію». У наш час часто святкуємо різні Ювілеї, як це 50-ліття Богопосвяченого життя, а чим раз менше «Облечини», «Перші Обіти» і «Професію Довічних Обітів». А за 25 років і 50 років бракуватиме срібних і золотих Ювілеїв.
Отже, треба якогось нового початку! Нових кроків у Церкві та в Інститутах Богопосвяченого життя… Треба зробити новий вихід. Бути Церквою у виході, як цього постійно просить Папа Франциск: «Не боятись вийти поза рамки наших схем в наслідуванні Бога. Бог не боїться, знаєте це? Бог не боїться! Він завжди іде далі, Бог не боїться окраїн, Бог завжди вірний, творчий, не є замкнутий, тому ніколи не є суворий. Він приймає нас, виходить нам назустріч, розуміє нас. Щоб залишитися вірними, щоб бути творчими, треба вміти змінюватись. Щоб витривати в Бозі, треба вміти виходити, не можна цього боятись» (29/09/2013). А в Апостольському повчанні «Радість Євангелія» пише, щоб бути такою Церквою, яка «вирушає в дорогу», «Церквою відкритих дверей – Відкритим домом Отця, а не митницею (47).
Вийти назустріч іншим, щоб дійти до найвіддаленіших закутків. Іноді треба бути батьком блудного сина – залишати двері відчиненими (46), іти насамперед до бідних і немічних; адже убогі – це привілейовані адресати Євангелія (48)… «Волію радше Церкву, яка зазнала ушкоджень, поранену й брудну, через те, що вийшла на вулиці, аніж Церкву, яка хвора через те, що закрилася в собі й ухопилася за власну безпеку… Маю надію, що нами керуватиме не так страх помилитися, як страх замкнутися у структури, у звички… (49).
Дорогі, наша Божественна Літургія зупинилася на цих двох словах: подяка і прохання!
+ Діонісій,
Рим, Папська Колегія св. Йосафата, 19.5.2018