Фил 1,3-11; Йо 14, 1-21
Дорогі брати і сестри!
Ми сьогодні переживаємо і споминаємо першу річницю переставлення Блаженнішого Любомира.
Ми старалися підібрати Слово Боже на цей спомин і взяли уривок з першої глави листа Апостола Павла до Филип’ян, цієї спільноти яку Апостол Павло найбільше любив. І можемо ці слова вкласти в уста нашого покійного Блаженнішого: «Дякую Богові моєму щоразу, коли вас згадаю, завжди у кожній моїй молитві за всіх вас із радістю молившись, за участь вашу Євангелії від першого дня аж досі; я певний того, шо хто розпочав у вас добре діло, він його й закінчить аж до дня Христа Ісуса… Молюся і про те, щоб любов ваша дедалі більше зростала в досконалості та в усякому досвіді, щоб ви могли розпізнавати те, шо ліпше; і щоб були чисті і бездоганні в день Христа, повні плодів праведності, що їх маємо через Ісуса Христа на славу й хвалу Божу» (Фил 1,3-6. 9-11).
А це на те, щоб ми не журилися і не плакали, а дякували Богові за дар життя і за всі діла Блаженнішого Любомира. Ми слухали з Євангелія від Івана, де Ісус сказав: «Хай не тривожиться серце ваше! Віруйте в Бога, віруйте в мене. В домі Отця мого багато житель… Іду вам наготовити місце. І коли відійду і вам місце приготовлю, то повернуся і вас до себе візьму, щоб і ви були там де я… Я путь, істина і життя! (Йо 14, 1- 3. 6). Це слова Ісуса Христа на прощання зі своїми учнями. Проте хто йшов слідами Ісуса Христа, він якимсь чином ототожнюється з особою Ісуса Христа, і слова Ісуса стають словами цієї особи. Не журіться, не плачте! Я вже у вічних житлах. Звідси я молюсь за вас і хочу, щоб ви були там, де я.
Я мав благодать жити разом з Блаженнішим Любомиром у селі Княжичі, біля Києва, упродовж неповних трьох років. Блаженніший повертаючись з різних богослужінь чи зустрічей, інколи виснажений працею, завжди казав: «Богові дякувати і це вже позаду нас!». Спогад за нами, а майбутність – надія!
В усіх розмовах покійного Блаженнішого проявлялася глибока мудрість, симпатія, лагідність, спокій, батьківська любов, їх пронизував здоровий гумор. Він мав ваду зору, проте втішався проникливим світлом мудрості, пам’яті та віри; віри чистої, щирої, відкритої, прозорої. Одним словом -був батько, що любить своїх дітей.
Наведу приклад однієї події, що сталася у залі очікування, в аеропорту у Сан Пауло. Сиділа мама з малою донечкою, яка виривалася з її рук і бігала. Дитина зацікавилася Блаженнішим, підходить до нього і питається: «Ти часом не святий Миколай?».
Всі знали, що Блаженніший досконало спілкувався на різних мовах. Проте його дар мови ― це передусім харизма Святого Духа, яка дає можливість говорити різними мовами: мовою дитини і простої людини, молоді і старших; мовою політиків і державних провідників, мовою творців культури і науки; мовою Церкви і Церков, вести екуменічний діалог. Дар мови, який дає можливість користуватися сучасними медійними засобами комунікації. Мова, яка не боїться стати на захист тих, що не мають голосу. Пророча мова, яка проявлялася зокрема в пастирських листах, які потішають тих, що терплять, і мова, що не боїться осуджувати гріх, несправедливість, корупцію та інші моральні вади суспільства. Мова пророча, яка говорить про Бога у суспільстві без Бога і проти Бога; мова про правду у суспільстві пост-правди. Мова пророча, яка вчить також мовчати. Його Блаженство говорив багато і писав багато, але у своєму часі навчився також мовчати, і не голосити, що він висвячений на єпископа, аж поки не прийшла повнота часу, коли треба було говорити.
Блаженніший не любив похвал. Саме тому він визнавав, що почуває себе щасливим тому, що не шукав похвал у людей, не мав претензій і амбіцій, як одного разу висловився в одному з інтерв’ю.
Ми споминаємо і дякуємо Богові за ці дари Блаженнішого Любомира. Йому непотрібно похвал, а ми потрібуємо його віри, любові, надії, радості; нам потрібно свідчення лагідності, миру, здорового гумору, інколи тонкої іронії, а навіть сміятися з себе самого, не думати про себе надто серйозно.
Ми споминаємо історію життя Його Блаженства, і одночасно історію Церкви, яку він провадив. Християнське життя ― це життя у спільноті, церковне життя. Ми не творимо історію самі, творимо її разом з іншими і на основі інших, на великій Традиції, в якій кожний вносить свій вклад дару Святого Духа, в міру своєї віри. Цю історію Церкви, яка позначається празниками і ювілеями, але також навчаннями і працею, терпіннями і переслідуваннями, смертю і воскресінням, на зразок Ісуса Христа. Блаженніший Любомир провадив цю новітню історії нашої Церкви на основі Ісуса Христа і Його Святого Євангелія; одночасно і на основі патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників - яких ми споминаємо на кожній Літургії; і провадив нашу Церкву рівно ж на основі Володимирового Хрещення, на подвигах Теодозія Печерського; на змаганнях Йосифа Рутського і Йосафата Кунчевича; на фундаментах закладених Андреєм Шиптицьким, Йосифом Сліпим, Мирославом Любачівським і на святості всіх тих, що нам відомі і не відомі. Він провадив її на основі Традиції, яка дихає двома легенями, в євхаристійному сопричасті з католицьким заходом, а будучи східними – у пошуку єдності з братами по Володимирову Хрещенні.
Ми сьогодні покірно молимося за Блаженнішого тою самою молитвою, що за всіх вірних, що переставилися від нас: Перед Богом всі однакові, всі станемо перед судом: царі і папи, патріархи і олігархи, пани і раби… То ж наша молитва за всіх, звучить однаково: «Сам, Господи, упокой душу твого раба… на місці світлому, на місці квітучому, на місці спокійному, звідки відійшов біль, печаль і зітхання; всяке прогрішення, вчинене ним, словом, чи ділом, чи думкою, як благий і чоловіколюбець Бог, прости, бо немає людини, що жила і не згрішила б. Ти Бог єдиний без гріха, правда Твоя – правда повіки, і слово Твоє – істина.
Блаженнший Любомир завершив свою місію на землі. Він навіть коли бачив, шо не здатний продовжувати провадити нашу Церкву, передає її в інші руки. Він не почуває себе незамінним. «Ліпше для вас, щоб я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду, - пришлю його до вас» (Йо 14, 7). Це слова Ісуса під час прощання з учнями, але це також слова Блаженнішого Любомира. Ліпше, щоб я відійшов, бо якщо не відійду, інший до вас не прийде… Це слова Любомира і слова Папи Бенедикта ХVI. Це покора і одночасно християнський героїзм.
Ісус відійшов, прийшов Святий Дух, який продовжує діло Ісуса в світі. Інші продовжують діло Блаженнішого Любомира. Церква живе і розвивається. Це авантюра Духа Святого. І в цю авантюра Духа покликані ми увійти!