Весна у природі, весна у нашій Церкві. Переживаємо зараз таїнство життя і смерті. Природа на зовні виглядає завмерла, але вона вагітна життєдайністю, за кілька тижнів вона вибухне, зміниться обличчя землі, все зазеленіє.
Ми завершуємо наш Виборчий Синод на якому ми обрали Верховного Архієпископа, а водночас іншому нашому співбрату у єпископстві служимо похоронні відправи. І це все є нагодою для нашої призадуми.
Завтрашні Літургійні читання нам говорять про перехід від смерті до життя. «Xто слухає моє слово й у того вірує, хто послав мене – живе життям вічним, і на суд не приходить, бо від смерті перейшов у життя…». Хто вірить у Христа, той, помираючи, бере участь у перемозі Христа над смертю. Але що означає це подолання смерті Христом? Адже і надалі помирають усі без винятку.
Normal 0 14 false false false MicrosoftInternetExplorer4
Під час наших синодів ми завжди поминаємо померлих єпископів, бо єпископи також умирають, як і усі інші люди. Смерть зостається очевидним і незаперечним фактом для кожної людини! Як це цікаво констатує у своєму крилатому вислові німецький філософ Гайдеггер: «Тільки-но людина народжується, вона вже достатньо стара, щоб померти». Проте наша життєва практика, нажаль, не завжди базується на довічній істинні того, що кожен, хто народився, повинен померти… Так, нерідко під час земного життя спостерігається те, що людина може думати і діяти немовби вона не мала в один день померти. Можна вважати себе незамінним, хоча по цвинтарях лежать багато незамінних. Вмирати треба! Смерть завжди стоїть як альтернатива для усіх наших проектів, для усіх наших пропозицій і рішень. Це необхідність! Необхідність фізичної природи і така воля Небесного Отця, на яку мусів згодитися сам Ісус Христос. Не має іншого виходу! Хто народився, той мусить умерти! Життя людини проходить, старіється і одного дня прийдеться вмирати. І саме так і повинно бути, в цьому закладена велика суть буття ! Що би було зі світом, якби люди не вмирали… Хоч деякі сучасні науковці роблять спроби, щоб генетичною інженерією подолати смерть. Але якщо таке станеться, то людина вже не буде людиною, а монстром, справді антихристом, тому що не захоче залишити свого місця у світі для інших людей.
Смерть все забирає зі собою: всі надбані речі, гроші накопичені в банках, честь і славу. Все що, належало для однієї особи, після смерті забирають інші. Людина з собою нічого не може взяти. Можливо, і те, що дуже вона цінила, інші за ніщо будуть мати.
Однак, Христос долає смерть своєю смертю. Він народився, тому, як людина, мусів вмирати. Він переживає жахіття смерті, щоб смерть подолати. Він дійшов до брам пекла, щоб з пекла вирвати людство, віддаючи себе в руки Отця. Він взяв на себе всі наші болі і смерть, щоб показати, якою дорогою йти до Життя. Всі ті, що в Христа хрестилися; ті всі, що прийняли його Святе Євангеліє, всі ті, що вмирають з ним, з ним і воскреснуть.
І ось перемога: «Отче, у твої руки віддаю духа мого» (Лк 23,46). І Отець приймає Його у свої обійми. І смерть долається, на віки вічні... Треба віддати свого духа, щоб дійти до перемоги над смертю; треба вийти зі себе, щоб жити вічно. У собі самому немає життя. У самолюбстві, у власній закоханості знаходиться тільки смерть. Перемагаємо смерть лише тоді, коли віддаємо духа для того, хто є вічним, єднаємося з тим, хто є безсмертним. Хто слухає моє слово й у того вірує, хто послав мене - каже Христос, живе життям вічним, і на суд не приходить, бо від смерті переходить до життя» (Йо 5,24). Це та гілка, яка є об’єднаною з виноградиною: «Я – виноградина, ви – гілки! У мені перебувайте, а я у вас! Якщо хтось у мені не перебуває, той мов гілка, буде викинутий геть і всохне; їх бо збирають, кидають у вогонь – і вони згоряють» (Пор. Йо 15, 1-6).
Тому у глибині смерть – це справа радше душі, як тіла. Тіло по суті не вмирає, а перетворюється, переходить з одного стану на інший, як зрештою читаємо у Книзі Буття, 3,19: «Доки не вернешся у землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і вернешся у порох». Душа є безсмертною у єднанні з безсмертним Богом. Душа, яка не єднається з Богом та з іншими людьми, творить пекло у собі, самоту і тьму кромішню, де остаточно буде плач і скрегіт зубів (Мт 8,12;13,42).
Справжня смерть, яка приносить життя – це зречення себе, своїх амбітностей, щоб інші могли жити, щоб жило людство, щоб жила Церква і розвивалася. Святіший Отець Бенедикт ХVI часто повторює про те, що священик, а тим паче єпископ, – це людина для інших, людина для Церкви. В останній своїй книжці «Ісус з Назарету», (том ІІ) він чітко вказує, що життя вічне – це справа сопричастя. Людина не може її придбати від себе, але тільки через сопричастя. «Життя вічне, означає це життя, істинне життя, яке можна переживати у часі, яке не може заперечити фізична смерть. Це життя ніхто і ніщо не може подолати» (пор. іт. 98-99).
Ми сказали на початку, що єпископи вмирають. І ми є свідками що, таки вмирають! Ïх тіло, хоч би навіть перейшло через процес бальзамування, все таки у порох обернеться. Але найстрашніша смерть - це смерть душі, закриття у собі, самозакоханість, що веде остаточно до самоти кромішньої, до того черв’яка, який не може вмерти, саме тому, що людина є створена Богом до любові, до участі у колі троїчного сопричастя.
Єпископи помирають але Церква живе. І завдяки мученицьким смертям наша Церква живе, починаючи від святого священномученика Йосафата і завершуючи новомучениками. Жоден з наших єпископів не зрадив своєї віри, а вирішив радше піти в Сибіри. Церква живе і буде жити, бо ми є свідками зараз того, що ніхто не пішов дорогою своїх особистих амбіцій, а керувавсь голосом свого сумління і добром Церкви і свого народу та дав простір свободи для діяння Святого Духа. І Дух Святий зробив своє діло.
Ми є свідками епіклези Святого Духа, Євхаристії життя, яке доходить до вершини в Євхаристійній відправі: «Це моє тіло, що вас ламається; це моя кров, що вас проливається». В Євхаристії особа Ісуса Христа єднається з особою служачого єпископа, чи священика. Це моє тіло, що жертвується… Це моя кров, що проливається заради інших. Це ж – хліб, що з неба сходить, щоб той, хто їстиме його, не вмер… Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки… (Пор. Йо 6, 48-51), і на суд не приходить, бо від смерті переходить у життя…
У такій перспективі Святий Апостол Павло кидає виклик для смерті: «Де твоя, смерте, перемога; де твоя, смерте, жало?» (1Кор 15,54-55).
Смерть перекликається з життям. Зима з весною, яка приготовляє шлях до спалаху життя. Одні вмирають, натомість заради їх смерті інші можуть жити. Життя продовжується, Церква живе, і по суті речі ніхто не вмирає. Вічна усім пам’ять!