Дорогі брати і Сестри!
Суботній день – це День, коли всяка людська плоть мовчить! Замість херувимської пісні на цій Божественній Літургії святого Василія Великого співаємо: «Нехай мовчить усяка плоть людська, нехай стоїть зі страхом і трепетом, і ні про ніщо людське не помишляє»…
Нехай мовчить людська плоть! І цього року мовчить світ, і помовчує наша площа на Мадонна дей Монті, разом з цілим Римом, містами Італії і більшістю міст світу. Епідемія змусила людей замовчати... Можливо люди забагато кричали...
Ісус Христос також замовк... Він ходив по селах і містах проповідуючи благовість спасіння, проте по трьох роках проповідування, провідники народу Його не сприйняли, засудили на смерть, катували, терням вінчали, розіп’яли на хресті, де Він віддав свого духа у руки Небесного Отця. Знімають Його з хреста і кладуть до гробу, де Він лежить мертвим. Замовкла плоть! Здійснюється таїнство мовчання!
Є час, щоб говорити, але є час, щоб мовчати. Людина покликана до того, щоб говорити, але є також час, щоб вона помовчала. Мовчати слід, зокрема, у важких моментах. Інколи мовчанка більше говорить, ніж слова. А як важко замовчати… Ми би хотіли говорити й говорити… І не дати можливості, щоб Господь до нас заговорив, а ми Його послухали… І як ми, проповідники, зможемо говорити, якщо раніше не послухаємо Бога про те, що Він схоче, щоб ми сказали в Його ім´я… Мовчанка дуже потрібна для проповідників, і потрібна для всіх.
Тут, у Римі, ми чули постійно крики на площі, але також чули й чуємо крики нашого серця. Сьогодні день, щоб усі замовчали й послухали Бога. Ісус за свого життя шукав моментів, щоб замовчати і послухати свого Отця, тому відходив на самітні місця, щоб слухати Небесного Отця і відповісти йому «Так!»: нехай святиться Твоє ім’я; нехай прийде Твоє Царство; нехай буде Твоя, а не моя воля!.... І, нарешті, з волі Небесного Отця, після страшних страждань помер на хресті, замовчав… Його людська плоть замовчала. Йосиф з Ариматеї купує плащаницю, обвиває Його і кладе до гробу. Очі та вуста Ісуса закриті, серце затихло, тіло холодне. Прикочують великий камінь до входу гробу. Заходить таїнственна мовчанка!
І херувимська пісня продовжує: «Нехай все стоїть зі страхом і трепетом, і ні про ніщо людське не помишляє…». Так, треба стояти зі страхом і трепетом, бо Син Божий помер. Трепет! Страшно! Коли Бог помер, то порвалися всі зв’язки, втратились всі цінності. Ніцше писав у другій половині 19-го століття про людину, яка бігала по площі з ліхтарем, заглядала під кожну лавку, під кожний стіл і кричала: «Де Бог? Де Бог? Де Він? Бог помер. Ми його вбили!». І далі пише, що після смерті Бога ми наче відчепилися від сонця. Немає сходу і заходу, півночі і півдня. Не має більш цінного і нецінного, словом, не маємо більше орієнтирів. Ми блукаємо у безмежному ніщо. Не маємо за що триматися! Така є сучасна людина, яка заперечує Бога. Як сучасний світ проголосив у минулому столітті та й далі продовжує голосити, що Бог помер. «Сказав безумний у своєму серці: “Немає Бога”» (Пс 14,1; Пс 53,1).
Убити Бога – це найстрашніше самогубство. Це найбільший абсурд! Однак, це ми переживаємо тепер в сучасній культурі. А в минулому столітті французький філософ Сартр сказав: «Де родиться Бог, там вмирає людина". Але це якраз навпаки, страшна правда є така: Де вмирає Бог, там вмирає людина. Людина вмирає. Не говоримо про тілесну смерть, але про духовну. Людина без духу – це часто звір, і навіть гірше, ніж звір. Звір нападає на іншого звіра, щоб насититися. Людина-звір вбиває, щоб вбивати, й ніколи не насичується. Кидає бомби, вогонь та палить, і може все спалити… Може ця епідемія, яка нас змушує до мовчанки допоможе зрозуміти цей абсурд.
Так, Бог помер на хресті! Помер чому? Так Бог полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав. Помер, щоб дати нам життя. Прийняв на себе смерть і зійшов до Аду, щоб своєю смертю смерть перемогти!
Бог – це Любов. Любов Божа безмежна. Любов Божу можна засудити на смерть, побити, терням вінчати, навантажити важкий хрест, прибити її тупими цвяхами до хреста, і проколоти бік, щоб витекла остання краплина Крові й Води, поховати і прикотити великий камінь. Проте закон любові – вічність. Любов завжди воскресне!
Тому у Велику суботу треба таки замовчати… «Нехай мовчить усяка плоть людська…»; нехай мовчить плотське серце! Не можемо зрозуміти того, що сталося у цьому Страсному тижні, якщо не замовчимо. Якщо не зупинимо крики нашого серця… А наше серце кричить, інколи безперестанно. Все щось болить; воно критикує, нарікає на всіх і все. А треба, щоб серце притихло, щоб послухати й зрозуміти, що Христос всю гіркоту чаші випив до останньої краплини з любові до нас. Спробував всю можливу гіркоту, щоб все просвітити своїм світлом… І страх, і трепет переображується на радість і на неприступне світло воскресіння, та й запрошує: «Радійте всі, що пісню перемоги співаєте!».
Залишився порожній хрест, бо зняли з нього мертве тіло Христове. Хрест залишився, проте світ бурхливо крутиться посеред війн, трагедій, невимовних страждань бідних і невинних. Порожній хрест говорить про те, що сталось на ньому раз назавжди. Він говорить повсякчасно про Божу любов, про перемогу Ісуса над смертю; Хрест вказує на Христове воскресіння. Немає тіла Христового тепер тут на ньому. Він воскрес!
Одначе, хрест може стояти також як знак прокляття для тих, що погибають, а для тих, що не повірили в Божу любов, хрест - це сила Божа, символ перемоги над смертю.
І завершуємо пісню «Нехай мовчить… Цар над царями й Володар над володарями приходить в жертву себе принести й себе дати на поживу вірним. Перед Ним ідуть хори ангельські з усіма началами й властями, многоокі херувими й щестикрилі серафими, лиця закриваючи й пісню співаючи: Алилуя, Алилуя, Алилуя».
День суботній... Нехай всяка людська плоть мовчить! Нехай замовкнуть всякі крики! Адже гріб і суботня мовчанка звіщає незахідне Сонце Воскресіння.
+ Діонісій,
Велика Субота, 2020