Йо 17, 1-13; Ді 20, 16-18; 28-36
Дорогі в Христі брати і сестри!
Сьогодні Неділя перед Зісланням Святого Духа, яка присвячена пам’яті Отців Першого Вселенського Собору в Нікеї 325 року. На цьому Соборі Отці засудили єресь Арія, який заперечував рівність Ісуса з Отцем. На цьому Соборі був присутній також св. Миколай. Власне тут постало Нікейське «Вірую». Ми вшановуємо саме тих отців первісної Церкви, котрі відважно захищали і ревно поширювали правдиву науку Ісуса Христа, яку намагалася зруйнувати єресь Арія, «сповідуючи Ісуса Христа Сином Божим, співпрестольним з Отцем і Духом», а не тільки людиною, як вчив Арій.
Цікава паралель між закінченнями Євангелія на Вознесіння Господнє і сьогоднішнім Євангелієм. На Вознесіння ми чули, що апостоли «поклонившися Йому [Ісусові], повернулися з радістю великою в Єрусалим, перебували ввесь час у xрамі, славлячи та xвалячи Бога» (Лк 24,52-53), а сьогодні ми чуємо самого Христа, який каже: «Тепер же іду до тебе [Отче], і кажу те, у світі бувши, щоб вони радощів моїх мали у собі вщерть» (Йо 17,13). Обидва тексти говорять про радість, причиною якої є саме вознесіння Христа, тобто його прославлення і повернення до Отця.
Ми слухали читання з Діянь Апостолів, як Апостол Павло поспішав, щоб на День П´ятидесятниці бути в Єрусалимі» (Ді 20,16), і як він прощається в Ефесі зі спільнотою, і перестерігає, щоб зважати на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив нас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її придбав кров´ю власною» (Ді 20, 28). Прощається, паде на коліна молиться і передає їх Богові.
Сьогоднішнє Євангеліє подає також частину архиєрейської молитви Ісуса Христа, де Ісус визнає, шо Він посланий Отцем у світ заради спасіння людей: «Я на землі тебе прославив виконавши те діло, яке ти дав мені до виконання».
І водночас молиться за своїх учнів: «Молю ж за них: не за світ (ті, які відкинули світло) молю, лише за тих, яких ти передав мені, бо вони – твої» (в. 9). Тут молитва набирає характеру молитви заступництва, позначену чотирма проханнями: «бережи» (в. 11), «освяти» (в. 17), «щоб усі були одно» (в. 21), «щоби й вони були зі мною» (в. 24).
Саме тих 10 днів від Вознесіння до Зіслання Святого Духа, Синод УГКЦ проголосив і назвав «Місійною декадою».
Хочемо назвати Вам двох найбільших місіонарів:
- Ісуса Христа. Ісус є місіонером Отця. Ісус завжди почував себе посланим своїм Небесним Отцем. Нічого він робив сам від себе, але те, що повідав йому Його Небесний Отець.
- Святий Апостол Павло, званий також як апостол поган. Кожний свій лист він починає сповіддю, що Він є Апостол Ісуса Христа, «вибраний для Євангелії Божої». І все він робив і перетерпів заради Євангелії, і на кінець умер як мученик за віру в Ісуса Христа.
Характеристика місіонаря – посланця - діяти в імені того, хто Його послав, молитися за свою паству, бути свідком Христового воскресіння.
Церква покликана бути місійною зі самої своєї природи. Вона покликана ділитися тим, шо має, духовними і матеріальними благами. Апостоли, одержавши Духа Святого не трималися Єрусалиму, але пішли з місією у світ, послухавши Ісуса. «Ідіть і навчайте всі народи!». Отож, перший євангелізатор є Христос, а ми - його співробітники (Пор 1Кор 3,9).
Папа Франциск постійно нагадує, шо Церква по своїй суті є місіонерською - вихідною. І це Євангеліє, яке ми читали – це постійний рух до зустрічі: від Отця до Сина, і від Отця і Сина - до учнів, який творить єдність з різними особами. І з того випливає молитва: «Щоб усі були одно», адже рух до іншого чинить єдність. «Бог завжди вірний, творчий, не є замкнутий, тому ніколи не є суворий. Він приймає нас, виходить нам назустріч, розуміє нас. Щоб залишитися вірними, щоб бути творчими, треба вміти змінюватись. Щоб витривати в Бозі, треба вміти виходити, не можна цього боятись» (29/09/2013).
Папа Франциск далі пише в Апостольському повчанні «Радість Євангелія» таке: «Мрію про такий місійний запал, який міг би перемінити все на світі, щоби звички, поведінка, графіки, мова й усі церковні структури стали відповідним каналом для євангелізації сучасного світу, а не для власного самозбереження» (27).
Церква, яка «вирушає в дорогу», є Церквою відкритих дверей – Відкритим домом Отця, не митниця (47). І далі Понтифік закликає, щоб вийти назустріч іншим, щоб дійти до найвіддаленіших закутків. Іноді треба бути батьком блудного сина – залишати двері відчиненими (46), насамперед для бідних і немічних; убогі – це привілейовані адресати Євангелія (48). І ще: «Волію радше Церкву, яка зазнала ушкоджень, поранену й брудну, через те, що вийшла на вулиці, аніж Церкву, яка хвора через те, що закрилася в собі і ухопилася за власну безпеку… Маю надію, що нами керуватиме не так страх помилитися, як страх замкнутися у структури, у звички…» (49).
Саме хрещення в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа - це покликання жити сопричасним життям, бути місіонером, свідчити про свою віру, про Христове воскресіння у тих місцях, де він проживає і працює, а деяким навіть іти на периферії світу.
А якщо не можемо бути місіонерами у стислому слові, то ми покликані допомагати тим, що пішли на місії, допомагати місійним потребам. А наша Церква має багато місіонерів, які потребують нашої допомоги. Тому Синод нашої Церква встановив під час цієї декади збірку на місійні потреби.
Отож, разом зі Святими Отцями радісно сповідуймо нашу віру, одностайно прославляючи «Отця, і Сина, і Святого Духа – Тройцю єдиносущну і нероздільну» та одночасно продовжуймо місію Ісуса Христа на землі, будучи Його місіонерами і Його співробітниками.
Нехай так буде, амінь.
+Діонісій,
Рим, 31.5.2020