Життя на кнопці, або Giri Tremendi. Ще раз про наболіле

Життя – дуже складна річ, особливо, якщо воно з чужими людьми під одним дахом. З цим явищем може стикнутися кожен, хоча б раз у своєму житті. Тим паче, коли доля закидає на чужину і диктує свої правила, до яких просто необхідно пристосуватися, аби вижити. Ось так і наших заробітчан життя змусило призвичаїтися до умов, яких аж ніяк нормальними не назвеш.

Адже не кожен в змозі орендувати хоч і маленьку, але окрему квартиру, і потім кожен місяць труситися над "болетами", рахуючи копійки. Наші заробітчанки, які від самого приїзду в Італію, працюють на "fisso", лише байдуже махнуть рукою. А ті, хто живе роками на квартирах, з гіркотою зітхнуть, читаючи ці рядки. Я, звичайна українська студентка, приїхала в Італію на літо, аби трохи заробити собі грошей та ближче ознайомитися з країною. І, звісно, поселилася в своїх земляків. Звичайно, на кожній квартирі є свої нюанси, але те, з чим довелося мені стикнутися, можна згадувати тільки в страшних снах. Місяць, який я прожила з тими людьми, я назвала періодом справжньої холодної війни. Отже, розповім усе з самого початку. Квартира, в якій я знімала "posto letto", знаходилася в респектабельному районі, але на останньому поверсі. Зазвичай, таке житло тут дешевше, але не про це іде річ. В квартирі жили сім’я з малою дитиною в одній кімнаті та молода жінка – в іншій. От саме з нею довелося мені мешкати. Крім наших ліжок (розкладних, звичайно) стояло ще третє. Його займала старша жінка, яка насправді в той час жила зі своїм кавалером. Та вона завбачливо поступила, адже наперед зарезервувала собі місце, куди могла би подітися в кризових ситуаціях. Отже, поселившись, уже з першого дня відчувалася неприязнь між мною та іншими жителями цієї квартири. Господарі в першу чергу заговорили за економію. Але, на жаль, абсолютно не розумну: світло не вмикай, воду не витрачай, газ не розпалюй. А як же жити? Існувати? Звісно, я не збиралася переходити на умови первіснообщинного ладу, тож чемно ігнорувала їхні зауваження. З кожним днем напруга усе більше зростала. Жінка, яка жила зі мною в кімнаті, вирішила взяти на себе роль намісниці господарів. Вони в той час сторожували віллу якихось багатіїв. Одного разу мене страшенно розболівся  зуб і наступні три дні стали справжнім пеклом. Звісно, коли себе людина зле почуває, то її абсолютно ніщо не цікавить. Так і мені тоді нічого не хотілося, тим більше переживати за чистоту і порядок. Отож, я залишила немитий посуд в раковині і через це піднявся гучний скандал. Але те, що трапилося після того випадку, не входить в жодні рамки. Моя сусідка по кімнаті вирішила слідкувати за тим, перепрошую, як я сходила в туалет і на яку кнопку натиснула. Пояснюю, на зливному бачку було дві кнопки, які спускали більшу чи меншу кількість води. Так скажіть, будь ласка, це розумна економія? Хоча, ця жінка, бувало, сама часто засиджувалася у ванні більш ніж півгодини, ледь не кожен день користувалася пральною машинкою, мила посуд під проточною водою… Складається таке враження, що тебе тут збираються притиснути і пригнобити. Та господарям так і не вдалося "приборкати норовливу", тож вони вирішили зі мною поспілкуватися віч-на-віч. Мовляв, ми тут хазяї і ти повинна нам підкорятися. На що була відповідь: "Ви цю квартиру орендуєте, тож ми усі тут на рівних правах." Ці слова, звісно, їх зачепили за живе і вони вирішили мене позбутися. Останній тиждень перетворився на справжнє випробування. На вихідні до господарів приїхали гості, які підняли усе верх дном. Вони стукали, грюкали дверима, голосно говорили. І їм за це жодних зауважень! А коли гості покинули квартиру, то залишили після себе немитий посуд, брудну газову плиту і крихти на столі. То саме такий порядок хотіли бачити господарі? Ось так з кожним днем снігова кулька наростала і перетворилася на справжню лавину. Останню добу проживання на цій квартирі я не забуду, мабуть, ніколи. Звичайного, вересневого вечора в домі було жахливо душно. А квартира, нагадаю, знаходилася на останньому поверсі. Тож я по дому ходила в одній довгій футболці. За що я отримала чергове зауваження від господарки. Цитую: "Ти чого перед моїм хлопом ходиш така гола?" Я була готова почути від неї все що завгодно, але точно не ці слова. Чесно кажучи, мені стало смішно. Якщо ця жінка зі своїми шикарними формами переживає, аби я, молода і красива дівчина, не спокусила її благовірного, в якого погляд, мов у божого теляти, то нехай не набирає на квартиру осіб жіночої статі. Таке враження, що я повинна одягнути паранджу, як справжня мусульманка! Тепер можна тільки здогадуватися, яка про мене пішла нехороша слава між знайомими господарів. Мабуть, цим перипетіям не було би кінця, якби я не переїхала на іншу квартиру. Звісно, без образ не обійшлося, але тоді вже можна було з полегшення зітхнути, що усе вже позаду. Але найбільше в цій історії мені шкода малого хлопчика, в якого на очах горіли всі ці пристрасті. Страшно подумати за його ще не сформовану психіку і майбутнє взагалі. Ким він потім виросте, коли в квартирі міняються ледь не кожен місяць усе нові і нові мешканці? Чи думали його батьки над тим, якою сформується особистість цієї дитини, економлячи кожен цент? І, взагалі, якщо життя заставило проживати в таких гуртожитках, то не варто опускатися гірше рівня тварин. Шановні заробітчани, не забувайте, що ви – люди, особистості, індивідууми. Таким чином багатіючи гаманцем, ви біднієте в душі. В першу чергу потрібна самоповага і вже потім вас будуть сприймати за людей, а не за рабів.