24 жовтня 2010 p. у Римі за адресою Piazza della Madonna dei Monti, 3 відбудуться ювілейні святкування 40-річчя заснування Української парафії святих Сергія і Вакха в Римі та 280-річчя коронації ікони Жировицької Богоматері. Урочистості розпочнуться Божественною Літургією о 15:00.
Напередодні цих святкувань ми спілкувалися з адміністратором парафії святих Сергія та Вакха отцем Іваном Куликом та його помічником отцем Марком Ярославом Семегеном.
– Багато ваших парафіян – нелегали. Чи маєте із ними якісь труднощі, вони часто звертаються до Вас по допомогу?
Отець Іван: Люди мають багато проблем, тож ми у парафії намагаємося хоча б частково їм допомагати. Наприклад, торік Товариство робітників-католиків організувало при нашій парафії для жінок безкоштовну тест-акцію на онкологічні хвороби. У новому законі про емігрантів зазначено, що коли нелегал звертається до лікаря, той повинен повідомити про це поліцію. А протягом цієї акції приймали всіх охочих – особливо тих, які перебувають тут нелегально. На жаль, у багатьох жінок виявили загрозу виникнення ракових захворювань. Їм, відповідно, надали консультації та можливість лікування.
Богу дякувати, не було такого, аби поліція приходила до парафії чи до церкви під час богослужіння. Хоча поліцейським відомо, що у нас буває багато нелегалів.
Нелегальні робітники часом можуть мати проблеми з роботодавцями – надужиття з годинами праці, оплатою. Людям часто доводиться працювати понаднормово, вони не завжди мають вихідні у неділю.
За сприяння товариства «Свята Софія» ми надаємо обладнані необхідними комунікаціями підвальні приміщення, в яких люди збираються у неділю після літургії чи у четвер, коли мають вільне пообіддя. Дехто тут знаходить додатковий заробіток – наприклад, якщо жінка має перукарські навички, то може стригти тут охочих. І всім добре, адже робиться це не за італійськими цінами й у приміщенні, а не на вулиці чи в парках, як було раніше.
– Що парафія може дати людям, які перебувають тут нелегально, крім молитви та можливості прийняти Євхаристію?
Отець Іван: Гадаю, духовну підтримку. На Різдво й Великдень намагаємося відчиняти для людей приміщення, щоби вони мали змогу помолилися і побути разом. На Різдво парафія організовує Святвечір для всіх охочих із традиційною кутею, вертепним дійством і колядками.
На Великдень ми старалися кожному подарувати пасхальне яйце, писанку. Бо буває, що людина не має змоги приготувати собі вдома великодні страви. А цього дня у нас усі приміщення були відчинені – хто не мав де святкувати, міг зупинитися в парафії.
Торік ми робили акцію у День святого Миколая. Кожен, хто прийшов тоді до храму, отримав маленький пакуночок з українськими цукерками, молитовником щоденних молитов та з посланням Митрополита Андрея «Як будувати рідну хату».
Таким чином ми хотіли дати нашим емігрантам відчуття, що храм – це не тільки місце молитви, а і їхній дім. Що сюди вони не тільки прийшли помолитися і вийшли, а що тут ними цікавляться. Адже це наші матері, наші батьки.
Тому на Великдень та на Різдво, як і серед тижня, двері парафії завжди відчинені…
На жаль, наші приміщення не завжди дозволяють приймати дуже велику кількість людей, але церква, особливо в святкові дні, завжди повна.
Отець Марко: Найголовніше – скажімо, створити таке середовище, де людина відчула б (особливо та, яка приїжджає нелегально і не знає мови), що парафія для неї є справді рідним домом. Необхідно, щоби всі потребуючі могли завжди завітати сюди і принаймні поговорити, відчути якусь підтримку.
Часто до нас звертаються італійці – просять когось порадити на роботу. Тож інколи виступаємо своєрідними посередниками. Парафіяни, які тут проживають тривалий час, дуже солідарні щодо новоприбулих, адже вони самі вже пережили схожі ситуації. Тому, якщо є змога, радо допомагають.
– А чи часто трапляються люди, які не хочуть повертатися в Україну? Як на це реагуєте?
Отець Іван: Так, таке буває часто... Ми завжди наголошуємо, що людина повинна пам’ятати про свою ідентичність і коріння, не забувати рідної мови, традицій, не цуратися своєї Церкви, обряду. Щоби не соромилася того, ким вона є, що є українцем.
Звісно, більшість наших співвітчизників приїхали сюди не з доброї долі, вони мають багато труднощів. Це своєрідна жертва задля добра своїх родин, дітей. Тож не можемо казати: «Повертайтеся, чого ви сюди приїхали?»
– Хтось, прочитавши це інтерв’ю, можливо, подумає: «О, гарно парафія допомагає – можна підстригтися, речі свої тримати, роботу знайти... А ну ж бо і я поїду!» Що скажете такій людині? Відмовлятимете, мовитимете: «Залишайся в Україні, шукай там можливість вдовольнити свої матеріальні потреби»? Чи радитимете таки ризикнути і їхати?
Отець Марко: Мабуть, радше порадимо залишатися вдома. Бо заробітчанське життя не є солодким. Більшість людей тут працюють дуже тяжко, а у разі нелегального перебування вони опиняються за межею суспільного та культурного життя. Багато хто потерпає потім від стресів, криз через ставлення до них, страждають і внаслідок браку комунікації. А виходів із цих ситуацій дуже мало. Якщо, наприклад, є зловживання з боку роботодавця, то робітник не може звернутися до жодної інстанції із проханням допомогти.
Яким не було б законодавство, – це закон. І людина, яка перебуває тут нелегально, не може претендувати на багато речей. Особливо не варто сподіватися того, що італійський уряд зробить умови еміграції більш дружніми. На жаль, еміграційне законодавство стає щоразу суворішим. Буває, звісно, що роботодавці беруть на працю тих, хто перебуває нелегально. Але більшість все-таки шукають працівників із дозволом на проживання та зі знанням мови. Оскільки кара за нелегального працівника стосується не лише його, а й роботодавця – і то навіть значно. Наслідком надужиття є штраф і ув’язнення. Маємо у Римі приклади – тюрми, де перебувають українські жінки та чоловіки, чекаючи вирішення своєї долі.
Комусь може пощастити – його випустять, але багатьох депортують. У часі Великого посту ми намагалися принаймні відвідати їх у тюрмі, висповідати, запричащати.
Попри все, тут не рай. Тут тяжка праця...
Отець Іван: Я заохочував би людей шукати можливості вирішити свої проблеми, навіть економічні, в Україні. Бо тут справді нелегко – особливо, коли приїжджають нелегально. Дуже складно себе віднайти. Різні ситуації, які, скажімо, часто доводять до того, що людина впадає в депресію і важко це переживає. Є Церква, є різні організації, у тому числі й українські, які намагаються допомогти, – але кожна людина особлива і кожен по-різному це переживає. Ми мали випадки (на щастя, небагато), коли просили людей виїхати в Україну, змінити обставини, відпочити.
Є і друга проблема – розділені родини. Я дуже відраджував би, якби жінка, від’їжджаючи, залишала чоловіка й дітей або коли б чоловік залишав жінку й дітей. Це дуже болісно. Великий процент таких родин опиняються згодом перед небезпекою розлучення.
Ще одна проблема, яку ми тут зустріли, – справа змішаних шлюбів. Багато дітей, охрещених у цій парафії, вже повністю інтегровані й інкультуровані в суспільство, у латинські парафії, в італійські школи. Тобто вони, можливо, говоритимуть про те, що колись були українцями, але вже ніколи не вважатимуть себе українцями. Така специфіка цієї так званої «економічної» еміграції... Тому кожному, перш ніж сюди їхати, необхідно справді дуже добре зважити, чи варто це робити.
Також людині варто розуміти, що виїзд до Італії – справа не одного-двох місяців. Це щонайменше на три роки. Бо кожен, виїжджаючи, має вдома багато боргів, які потрібно повертати. Потім заробітчанин чекає на документи, на легальний статус… І це забирає щонайменше три роки, а може й чотири, і п’ять. Тому людина сама себе обманює, кажучи, що їде на місяць-два, трошки заробить і повернеться. Це не так – життя засвідчує цілком іншу реальність.
– Це інтерв’ю переважно читатимуть люди, які залишилися, а не ті, які поїхали. Тому доречними були б ваші слова як душпастирів тих, хто поїхав, до тих, хто лишився. Ми надаємо вам трибуну. Зверніться до людей, до дітей, чоловіків, у кого жінки на заробітках і навпаки.
Отець Іван: Я звернувся б до людей, які живуть в Україні, і сказав про тих, які тут перебувають. Їм справді нелегко – і приїхали вони не з легкої долі. Передусім намагайтеся їх зрозуміти, а не засуджувати – зрозуміти їхні ситуації, їхнє становище. Не думайте, що людина, приїжджаючи сюди, отримує все одразу – матеріальний достаток, розв’язання проблем... На жаль, це далеко не так. У певному заробітчанин справді може вирішити свої проблеми. Але водночас, коли втрачають актуальність певні матеріальні питання, з’являється багато інших проблем – психологічних, духовних. Люди дуже важко це переживають. А понад усе – розлуку з сім’єю. Важливо, щоби роз’єднані родини намагалися пам’ятати про сімейні цінності – що варто чекати один на одного, що необхідно дійсно докладати з обох боків зусилля, аби зберегти родину, єдність сім’ї.
– Знову повернуся до тих дітей, для яких батьки – немов машинки для заробляння грошей. Промовте слово до таких синів і доньок...
Отець Марко: Любі діти, не сприймайте своїх батьків як матеріальний додаток! Бо четверта заповідь чітко й виразно окреслює необхідність пошани до батьків, яка обіцяє нам добре життя на землі. Якщо батьків сприймати лише з матеріального боку, то це скоро минеться – і залишитеся фактично без нічого. Батько й мати мають для вас велику духовну цінність. Ви повинні про них пам’ятати, за них молитися. Вкладаючи у цей момент усі свої заробітки у вас, вони сподіваються все-таки по поверненні отримати від вас оту, не те що належну, а ту зароблену віддяку, спокійну старість, пошану.
Моліться за них, щоби вони були здорові й аби могли працювати, підтримувати вас. Не забувайте, що батьки обов’язково повернуться додому – до вашого дому, і що він повинен стати їхньою домівкою. І їхня старість мусить бути забезпеченою, оскільки вони так багато вкладають у вас і матеріально, і передусім духовно. Матері раз у місяць збираються у молитовній групі «Матері у молитві». Часто приносять прохання про молитву на Літургії за дітей. У день уродин, у важких ваших обставинах телефонують до нас, кажуть: «Отче, помоліться! Мої діти мають проблеми, у мене хвора дитина». Вони, розуміючи весь негатив розлуки, прагнуть компенсувати це молитвою.
Тому шануйте своїх батьків, які перебувають тут на заробітках, моліться за них, намагайтеся підтримувати їх, даруйте їм свою увагу.
І до молодшого покоління – не тринькайте ці тяжко зароблені гроші на пусті непотрібні речі, які можуть зашкодити вам. Намагайтеся використовувати їх цілеспрямовано на своє навчання, на розвиток. Бо час минає – вичерпуються і фінанси. Важливо залишитися з якимось багажем, зі скарбом, якого у вас ніхто не зможе відібрати, – з вашим добрим християнським серцем, з вашою освітою і з людяністю.
Розмовляв о. Ігор Яців