Більшість українців за кордоном – це третина вірних УГКЦ, тому й не дивно, що саме з уст її очільників неодноразово лунають різні заклики до українької влади перейнятись вирішенням проблем еміграції. Як приклад – звернення Синоду єпископів УГКЦ до Президента України, у якому єпископи запитували, чому наша Українська держава мовчки спостерігає, як її покидають висококваліфіковані працівники, а у ЗМІ пролунала заява Секретаря Синоду єпископів владики Богдана (Дзюраха) про те, що саме політична верхівка є відповідальною за таке явище. Про це та інше говоримо з владикою Богданом (Дзюрахом).

 Преосвященний Владико, яке концептуальне бачення еміграції Українською Греко-Католицькою Церквою?

Міграція є закономірним явищем, коли існує свобода пересування між країнами і люди мають можливість обирати місце свого проживання чи тимчасового перебування. У цьому сенсі міграція є нейтральним фактом і певним елементом свобод особи, що Церква сприймає із розумінням. Інакше, коли люди змушені покидати рідні землі внаслідок загрози їхньому життю (в такому разі говоримо про біженців) або ж через нестерпні економічні умови, які не дають змоги забезпечити гідне життя власній сім’ї. В останньому випадку йдеться про так звану трудову міграцію. Українці за останнє століття зазнали різних видів еміграції – і політичної, і економічної. Це явище ввійшло в нашу дійсність не сьогодні і навіть не вчора. Минулого року ми святкували 120-річчя української імміграції в Бразилії. У країнах Північної Америки наші співвітчизники і їхні нащадки перебувають уже понад 100 років. Ми звикли говорити про «хвилі» української еміграції, яких до сьогодні нараховуємо вже аж чотири (останнім часом почали говорити і про «п’яту хвилю» української еміграції). Найчисельніша з них за останні десятиліття розпочалася після відновлення незалежності України і відрізняється від усіх попередніх саме цим останнім фактом: українці змушені покидати свій край тоді, коли ми маємо власну державу, коли країна потребує творчих умів і працьовитих рук, які б утверджували духовний, науковий та економічний потенціал України.

Та хоч би які мотиви спонукали людей покидати рідну землю, Церква відчуває обов’язок запевнити своїм вірним належну душпастирську опіку там, де вони перебувають. Тому наші священики, монахи та сестри-монахині йдуть за цими людьми, щоб нести їм духовну поміч і підтримку. Можна сказати, що у своїх вірних та душпастирях сама Церква є Церквою, яка мігрує, тому явище міграції ми переживаємо не як щось зовнішнє, але як щось, що зачіпає життя Церкви зсередини.

Які духовно-моральні виклики, на Вашу думку, окреслює перед людиною емігрантське життя?

Думаю, що першим викликом є влаштуватння в нових обставинах: знайти роботу, вивчити принаймні на побутовому рівні мову, отримати мінімум соціального захисту тощо. На жаль, більшість із наших співгромадян емігрує з туристичними візами, а потім залишається із нелегальним статусом, що робить їхню ситуацію ще більш вразливою та незахищеною. Початковий період, мабуть, є найважчим у соціально-економічному та психологічному плані: слід пережити культурний шок, звикнути до нових обставин, до чужого середовища, а найважче – якщо емігрувала сімейна людина без інших членів сім’ї – навчитися жити з постійною тугою за рідними та тривогою за їхню долю. Остання обставина має в собі надзвичайно великі загрози, бо досвід показує, що випробування розлукою витримують далеко не всі. Сьогодні про це мало говорять, але з часом ми дізнаємося, які скорботні жнива збиратиме український народ після цієї хвилі еміграції, що, як цунамі, накрила наше суспільство впродовж останніх 15–20 років. І ще один виклик не менше важливий від попереднього – це культурна і духовна асиміляція. Якщо в економічному плані наші співвітчизники швидко стають на ноги і можуть забезпечити себе і свої сім’ї необхідними засобами для життя, з культурної та духовної точки зору вони опиняються перед небезпекою загубитися, «розчинитися» в морі чужої культури та чужого оточення. Я переконаний, що кожна людина має право залишатися собою, зберігати свою національну, культурну та духовну ідентичність. Втрачаючи ідентичність, людина втрачає частину себе, так стаючи убогішою. Інтеграція в нове суспільство не повинна ототожнюватися з руйнівною для ідентичності людини асиміляцією. Якщо перша може збагатити людину, бо вона вчиться від інших чогось доброго та ділиться з оточенням своїми цінностями, то остання – позбавляє її власного неповторного обличчя, змушуючи накладати маску, щоб не виділятися серед інших.

Під час торішнього засідання Синоду єпископів УГКЦ у Бразилії Ви написали листа Президентові України, в якому запитували, чому наша держава мовчки спостерігає, як її покидають висококваліфіковані працівники: вчителі, медики та інженери, – невже вони нам не потрібні вдома. Чи ви отримали відповідь?

Ми донині чекаємо на неї, як водночас кілька мільйонів наших співвітчизників, значна кількість яких охоче повернулися додому, якщо би держава запропонувала їм роботу, відповідну до їхньої кваліфікації, та заробітну платню, достатню для гідного утримання себе і своїх рідних. На жаль, держава все ще замало робить, щоб змінити цю ситуацію. Що більше, створюється враження, що комусь вона навіть вигідна, бо дозволяє без найменших затрат з боку уряду поповнювати державний бюджет коштами, які заробітчани переказують або передають в Україну різними шляхами. Це, за статистикою, вражаюча цифра: говорять про переказ майже 6 млрд. доларів на рік (це лише через офіційні канали!). Те, що ця цифра оплачена надто дорогою ціною (розбиті сім’ї, втрачені професійні навички, соціальне сирітство), схоже, цікавить не багатьох у владних кабінетах. Утім ми не перестаємо стукати до умів та сердець можновладців і сподіваємося, що держава врешті обернеться обличчям до власних громадян, які перебувають за кордоном і потребують її захисту та підтримки.

Чи УГКЦ одностайна в бажанні, щоб українські заробітчани, насамперед нової хвилі еміграції, повернулися на Батьківщину? Чи не ризикує в такому разі вона втратити свої структурні надбання в тих країнах, де перебуває найбільше наших співвітчизників, зокрема в Італії чи Іспанії?

Структури для нас не є самоціллю. Ми створюємо структури відповідно до духовно-пастирських потреб наших вірних. Для нас важлива доля українців, доля наших вірних, а не власні структури. Ми не будемо «триматися» за них, якщо зникне в них потреба. Утім, як свідчать останні дослідження, певна частина наших співвітчизників все ж таки планує залишатися в країнах новітнього поселення. Це вибір людей, і ми його поважаємо. Водночас це означає, що і надалі в місцях більшого скупчення українців будуть існувати наші громади, а Церква продовжуватиме своє служіння серед них.

Які пасторальні програми для українців в Італії? Як Церква може допомогти своїм вірним за межами Батьківщини?

В Італії, порівняно з іншими країнами новітньої еміграції, на мою думку, українці мають досить добру духовну опіку. Це пов’язано передусім із тим, що в цій країні ми маємо достатню кількість добре підготовлених душпастирів. Більшість із них свого часу навчалася у місцевих католицьких університетах, а тому, здобувши ґрунтовну богословську освіту, вони мали змогу ще й добре вивчити італійську мову, культуру та міграційне законодавство. Уже сьогодні священнослужителі УГКЦ опікуються нашими вірними в понад 140 місцевостях. Це набагато більше, ніж у деяких східних екзархатах на території самої України! Для забезпечення якомога кращої духовної опіки Італійська єпископська конференція у погодженні з ієрархією нашої Церкви встановила координатора для наших вірних (сьогодні ним є о. Ярослав-Марко Семеген), а Апостольська Столиця призначила Преосвященного Владику Діонісія (Ляховича) Апостольським візитатором для українців греко-католиків в Італії та Іспанії. Тож завдяки обопільним старанням нашої Церкви та братів римо-католиків вдалося налагодити досить дієву душпастирську мережу для наших вірних в Італії. Окрім цього, питанням душпастирської опіки мігрантів у всьому світі займаються безпосередньо за дорученням Синоду єпископів УГКЦ Комісія у справах мігрантів і Пасторально-місійний відділ Патріаршої курії, що його очолює Преосвященний Владика Йосиф (Мілян). Ці особи та інституції і в країнах поселення, і в Україні розробляють та втілюють в життя численні пасторальні ініціативи, починаючи від забезпечення вірних духовною літературою і закінчуючи проведенням курсів постійної формації для священиків-місіонерів, які служать серед емігрантів. Зрештою, одним із чудових прикладів такої духовної опіки наших вірних в Італії є журнал «До Світла», який несе промінь Божої любові та надії не лише греко-католикам, а й усім нашим співвітчизникам за кордоном.

Чи є, на вашу думку, потреба у створенні окремого екзархату УГКЦ на теренах Італії? Чи можна вважати, що українська еміграція в Італії зможе організуватися в окрему церковно-адміністративну структуру?

Українська еміграція в Італії вже достатньо організована, щоб мати більш стабільну душпастирську структуру, ніж це є сьогодні. Як вона мала би називатися – це другорядне питання. Однак теперішня ситуація, коли кожен наш священик канонічно залежний від місцевого латинського єпископа, не дає можливості вповні використати потенціал нашої Церкви для кращої опіки над нашими вірними на всій території Італії. Як каже українське прислів’я, своя сорочка ближча до тіла, – тому, попри добру волю і зичливість до наших вірних, місцевий латинський єпископ насамперед дбає про католиків латинського обряду, за яких безпосередню відповідальність. У таких обставинах якість духовної опіки над нашими вірними здебільшого залежить від ревності греко-католицького душпастиря, який опікується ними. Ми, безперечно, дуже вдячні латинським співбратам-єпископам, які із розумінням ставляться до потреб наших вірних і надають нашим громадам приміщення для Богослужінь. А все-таки, певна централізована структура – вона може бути і у рамках Італійської єпископської конференції – допомогла б нам краще координувати наші душпастирські ініціативи, запевнила б нашому духовенству більшу консолідованість, а вірним – відчуття приналежності до власної Церкви, а не тільки до певної релігійної громади. У цій ділянці маємо ще багато зробити. А позитивний досвід у таких країнах, як Франція, Німеччина та Великобританія, де вже віддавна існують наші екзархати, дає нам надію, що ці зусилля матимуть успіх.

Існує думка, що створення церковних структур не сприяє поверненню емігрантів на Батьківщину. Чи Ви погоджуєтесь із цим?

Хочу ще раз зауважити: церковні структури є похідними, а не первісними в контексті еміграції. Казати, що церковні структури стримають людей від повернення додому – це те саме, що казати, буцімто наявність посольства України прив’язує наших співвітчизників до країн їхнього тимчасового чи тривалого перебування. Насправді, все навпаки: і державні представництва, і церковні громади постають як відповідь на потребу – для захисту наших громадян і для духовної опіки над нашими вірними. Відому істину про те, що всюди добре, а вдома – найкраще, ще ніхто не відміняв. Однак, якщо хтось із наших вірних віднаходить у країні поселення «другу батьківщину» і влаштовує своє сімейне життя там, то наш обов’язок перед Богом – залишатися і служити їм стільки, скільки буде потрібно.

Чи УГКЦ і надалі закликатиме державну владу звернути увагу на проблему масового виїзду українців за кордон?

Питання риторичне. Будемо не лише закликати, а й робитимемо чергові конкретні кроки щодо пошуків шляхів вирішення труднощів, з якими зіштовхуються наші співгромадяни в діаспорі – східній і західній. Ми добре усвідомлюємо, що Церква сама не вирішить усіх проблем і викликів, пов’язаних з еміграцією. Тут необхідна консолідація всіх відповідальних інституцій – державних органів, громадських організацій і Церков. Лише разом зможемо, з Божою допомогою, подолати негативні наслідки міграційних процесів для української сім’ї та українського суспільства, а кожен українець, хоч би де він перебував, почуватиметься захищеним.

 Розмовляв Андрій Солецький