Пропонуємо до Вашої уваги переклад (неофіційний) повного тексту «Послання до Божого люду», скерованого і затвердженого Синодальними Отцями 26 жовтня 2012 р. під час 20-го загального засідання Синоду Єпископів про Нову Євангелізацію.

Брати і сестри,

«Благодать вам і мир від Бога, нашого Отця, і Господа Ісуса Христа» (Рим. 1,7). Перед тим як повернутись до наших місцевих Церков, ми, Єпископи з усього світу, зібрані на запрошення Єпископа Риму Папи Бенедикта XVI, щоб роздумати над «новою євангелізацією для передавання християнської віри», хочемо звернутись до усіх вас, поширених по всьому світу, для того, щоб підтримати і направити звіщення та навчання Євангелія у різноманітних контекстах, в яких сьогодні Церква дає свідчення.

1. Як самарянка при криниці

Візьмімо за вихідну точку уривок з Євангелія: зустріч Ісуса з самарянкою (пор. Ів. 4,5-42). Не існує чоловіка чи жінки, які б у власному житті не опинялися, як самарянка, біля криниці з порожнім глеком, надіючись знайти сповнення найглибшого бажання серця, те єдине, яке може надати повного значення для існування. Сьогодні багато криниць пропонують воду, яка зможе загасити людську спрагу, але ми повинні розрізняти, щоб уникнути забруднених вод. Свої пошуки мусимо добре орієнтувати, щоб не стати жертвою розчарування, яке може бути згубним.

Як Ісус біля криниці Сихару, Церква також відчуває обов’язок сидіти поруч із сучасними чоловіками і жінками. Вона хоче передати Господа, присутнього у їх житті, щоб вони могли зустріти Його, оскільки лише Він є водою, яка дає істинне і вічне життя. Лише Ісус може відчитати глибину наших сердець і виявити правду про нас самих: «Він сказав мені усе, що я робила», – зізнається жінка своїм співгромадянам. Це слово проголошення поєднується із питанням, яке відкриває на віру: «Чи, бува, не Христос він?» Це показує, що той, хто отримує нове життя від зустрічі з Ісусом, не може не звіщати істину і надію іншим. Грішниця, що навернулася, стає посланцем спасіння і веде усе місто до Ісуса. Люди переходять від того, що прийняли її свідчення, до особистого досвіду зустрічі: «Віруємо не через саме твоє оповідання – самі бо чули й знаємо, що направду він – світу Спаситель».

2. Нова євангелізація

Вести чоловіків і жінок нашого часу до Ісуса, до зустрічі з Ним, є необхідністю, яка заторкує усі регіони світу: і старої, і нещодавньої євангелізації. Усюди ми відчуваємо потребу оживляти віру, якій загрожує затемнення в культурних контекстах, що перешкоджають їй закоренитись в особі і бути присутньою в суспільстві, а також зрозумілості її змісту та плодів.

Йдеться не про те, щоб починати все заново, але увійти на довгий шлях звіщення Євангелія із апостольською відвагою Павла, котрий продовжив би словами: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія!» ( 1 Кор. 9,16). Впродовж історії, від перших століть християнської ери до тепер, Євангеліє повчало спільноти вірних у всіх частинах світу. Великі чи малі, це є плоди відданої праці поколінь Ісусових свідків – місіонерів і мучеників – яких ми згадуємо з вдячністю.

Суспільства і культури, що змінюються, закликають нас до чогось нового: жити нашим спільнотним досвідом віри по-новому і звіщати його в євангелізації, яка є «новою у своєму запалі, у своїх методах, у своїх вираженнях» (Іван Павло ІІ, Промова на ХІХ Асамблеї CELAM, Порт-о-Пренс, 9 березня 1983 р., п.3), як говорив Іван Павло ІІ. Бенедикт XVI нагадав, що власне євангелізація скеровується «головним чином до тих, хто, хоча був охрещений, відійшов від Церкви і живе без жодного відношення до християнського життя… щоб допомогти тим людям зустріти Господа, котрий єдиний наповнює наше існування глибоким значенням і миром; і сприяти віднайденню віри, того джерела благодаті, що приносить радість і надію в особисте, сімейне і соціальне життя» (Бенедикт XVI, Проповідь під час Літургії з нагоди урочистої інавгурації XIII Звичайної Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів, Рим, 7 жовтня 2012 р.).

 

3. Особиста зустріч з Ісусом Христом у Церкві

Перед тим, як говорити що-небудь про форми, які повинна приймати ця нова євангелізація, ми відчуваємо потребу сказати вам із глибоким переконанням, що віра визначає усе у відносинах, які ми будуємо із особою Ісуса, котрому належить ініціатива зустрітись з нами. Праця нової євангелізації полягає у тому, щоб заново представити збентеженим і стурбованим серцем та розумом чоловікам і жінкам нашого часу, а понад усе самим собі, красу і нев’янучу новизну зустрічі з Христом. Ми запрошуємо усіх вас вдивлятися в лице Господа Ісуса Христа, увійти в таємницю Його існування, віддану за нас на хресті, утверджену в Його воскресінні з мертвих, як дар від Отця, уділений нам Духом. В особі Ісуса об’являється таємниця любові Бога Отця до усього людства. Він не хотів, щоб ми залишились у помилковій автономії. Він примирив нас зі собою у відновленому пакті любові.

Церква є тим місцем, яке Христос запропонував в історії, щоб ми могли там зустріти Його, оскільки довірив їй своє Слово, Хрищення, яке здійснює нас дітьми Божими, своє Тіло і свою Кров, ласку прощення гріхів, перш за все у Таїнстві Примирення, досвід спільності, що відображає таємницю Святої Трійці, силу Духа, яка породжує любов до всіх.

Ми повинні формувати привітні спільноти, в яких усі вигнанці зможуть знайти свій дім, конкретний досвід спільності, що привертає розчаровані погляди сучасного людства палкою силою любові – «Поглянь, як вони люблять один одного!» (Тертуліан, Апологетика, 39,7). Краса віри повинна особливо сіяти під час відправи священної Літургії, перш за все у Недільній Євхаристії. Власне у літургійних відправах Церква об’являє себе як Боже діло і робить значення Євангелія видимим у слові і ділі.

Власне нашим завданням сьогодні є передавати досвід Церкви в конкретний і доступний спосіб, помножувати ті криниці, де спраглі чоловіки і жінки  зможуть зустріти Ісуса, пропонувати оазиси в пустелі життя. Християнські спільноти і кожен учень Господа в них є відповідальними за це: кожному з них було доручене незамінне свідчення, щоб Євангеліє могло увійти в життя усіх. А це вимагає від нас святості життя.

 

4. Нагоди для зустрічі Ісуса та слухання Святого Письма

Хтось може запитати як це все робити. Нам не потрібно видумувати нових стратегій так, наче Євангеліє є продуктом, який слід розмістити на ринку в різних регіонах. Нам потрібно наново віднайти шляхи, якими Ісус підходив до людей і кликав їх, для того, щоб застосувати їх на практиці в сьогоднішніх умовах.

Згадаймо, наприклад, як Ісус покликав Петра, Андрія, Якова та Івана в контексті їх праці, як Закхей зміг перейти від звичайної цікавості до радості від того, що зміг розділити з Учителем трапезу, як римський сотник попросив Його зцілити дорогу йому людину, як сліпонароджений прикликає Його як визволителя від його власної маргіналізації, як гостинність дому і сердець Марти і Марії отримала у винагороду Його присутність. Гортаючи сторінки Євангелій, а також місійного досвіду апостолів в ранній Церкві, можемо віднайти різноманітні шляхи та умови, в яких життя людей відкривалось на Христову присутність.

Часте читання Святого Письма – у світлі Традиції Церкви, яка передає його нам і автентично тлумачить – є необхідним не лише для того, щоб знати сам зміст Євангелія, яким є особа Ісуса в контексті історії спасіння. Читання Святого Письма також допомагає нам віднайти нагоди для зустрічі з Ісусом, істинно євангельські підходи, закорінені у фундаментальному вимірі людського життя: сім’ї, роботі, дружбі, різних формах бідності та життєвих випробувань і т.п.

 

5. Євангелізація самих себе і відкриття себе до навернення

Ми, однак, не повинні ніколи думати, що нова євангелізація не стосується нас особисто. Цими днями серед Єпископів лунали голоси, які нагадували, що Церква повинна перш за все брати до уваги Слово, а потім зможе євангелізувати світ. Запрошення до євангелізації стає закликом до навернення.

Ми твердо віримо, що мусимо перш за все навернути себе до сили Христа, Котрий єдиний може усе оновити, а понад усе наше вбоге існування. Із покорою мусимо визнати, що вбогість і слабкість Ісусових учнів, особливо його посланців, наповнюють вірогідністю місії. Ми без сумніву усвідомлюємо – ми, Єпископи, перш за все – що ніколи насправді не зможемо бути відповідними Господньому покликанню і наказу проголошувати Його Євангеліє народам. Ми знаємо, що мусимо покірно усвідомити свою вразливість до ран історії і не вагаємося визнати наші особисті гріхи. Однак ми також переконані, що Дух Господній здатен відновити свою Церкву і одягнути її в сяючий одяг, якщо ми дозволимо Йому сформувати нас. Це бачимо з життя Святих, згадка і розповідь про яких є привілейованим засобом нової євангелізації.

Якби справа цієї віднови стояла за нами, то були б серйозні причини для сумнівів. Але навернення в Церкві, як і євангелізація, не відбувається головним чином за рахунок нас, бідних смертних, а через Духа Господнього. Тут ми знаходимо свою силу і впевненість, що зло ніколи не матиме останнього слова, ні в Церкві, ні в історії: «Хай не тривожиться серце ваше, і не страхається!» (Ів. 14,27), – говорив Ісус своїм учням.

Праця нової євангелізації опирається на цій безтурботній впевненості. Ми впевнені у натхненні і силі Духа, котрий навчить нас, що ми маємо говорити і що робити у найскладніші моменти. Нашим обов’язком, таким чином, є подолати страх вірою, приниження надією, байдужість любов’ю.

 

6. Користуватись новими нагодами для євангелізації в сучасному світі

Ця безтурботна відвага також впливає на те, яким чином ми сьогодні дивимось на світ. Нас не залякують умови часу, в якому ми живемо. Наш світ сповнений протиріч та викликів, але він залишається Божим творінням. Світ є уражений злом, однак Бог все-одно любить його.  Це його поле, на якому можна заново засіяти Слово, щоб воно ще раз принесло плід.

Немає місця для песимізму в думках і серцях тих, хто знає, що їх Господь подолав смерть і що його Дух діє з могутністю в історії. Ми підходимо до цього світу зі смиренністю, але і з рішучістю. Вона виходить із впевненості, що в кінці кінців істина тріумфує. Ми обираємо бачити в світі Боже запрошення свідчити Його Ім’я. Наша Церква жива і з відвагою віри і свідченням її численних дочок і синів стає перед викликами, які ставить історія.

Ми знаємо, що у цьому світі мусимо стати у важкій боротьбі проти «правителів» і «властей», «духів злоби» (Еф. 6,12). Ми не ігноруємо ті проблеми, які приносять ці виклики, але й вони нас не залякують. Це стосується перш за все явища глобалізації, яке має стати для нас нагодою для розширення присутності Євангелія. Незважаючи на посилені страждання, через які ми приймаємо мігрантів як братів, міграція була і продовжує бути нагодою для поширення віри та побудови спільності у  її різноманітних формах. Секуляризація – як і криза, викликана пануванням політики і держави – вимагає від Церкви переосмислити її присутність у суспільстві, не відмовляючись від неї. Багато все нових форм бідності відкривають нові нагоди для благодійного служіння: проголошення Євангелія зобов’язує Церкву бути поруч з бідними і брати на себе їх терпіння, як Ісус. Навіть у найбільш гірких формах атеїзму і агностицизму ми можемо розпізнати – хоча й у суперечливих формах – не пустоту, а прагнення, надію, що очікує на адекватну відповідь.

Перед обличчям питань, які домінантні культури ставлять вірі і Церкві, ми відновлюємо нашу довіру до Господа, будучи впевненими, що навіть у цих контекстах Євангеліє є носієм світла і може зцілити кожну людську слабкість. Не ми будемо проводити працю євангелізації, але Бог, як нагадав нам Папа: «Перше слово, справжня ініціатива, істинна діяльність йде від Бога, і лише вписуючи себе у божественну ініціативу, лише випрошуючи цю божественну ініціативу, ми також зможемо стати – з Ним і у Ньому – євангелізаторами» (Бенедикт XVI, Роздуми під час першої загальної Конгрегації ХІІІ Загальної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів, Рим, 8 жовтня 2012).

 

7. Євангелізація, сім’я та богопосвячене життя

Ще з часів першої євангелізації, передавання віри від одного покоління до наступного знаходило свій природній дім у сім’ї, де жінки відіграють дуже особливу роль, не применшуючи постаті і відповідальності батька. В контексті турботи, яку кожна сім’я надає своїм найменшим, немовлята і діти ознайомлюються із знаками віри, передаванням перших істин, навчанням молитви, а також свідченням плодів любові. Попри різноманітність їх географічних, культурних та соціальних ситуацій, Єпископи Синоду підтвердили цю важливу роль сім’ї у передаванні віри. Нова євангелізація є немислимою без визнання конкретної відповідальності сімей звіщати Євангеліє і підтримувати їх у їх виховному завданні.

Ми не ігноруємо той факт, що сьогодні сім’я, встановлена на подружжі чоловіка і жінки, що робить їх «одним тілом» (Мт. 19,6), відкритим на життя, повсюдно піддається кризовим нападам. Вона оточена моделями життя, які підривають її, і нехтується політикою суспільства, основним осередком якого є. Церковні спільноти не завжди поважають її в її ритмі і підтримують у її завданнях. І саме це спонукає нас сказати, що ми повинні особливо дбати про сім’ю і її місію в суспільстві та Церкві, розвиваючи особливі шляхи супроводу до і після шлюбу. Ми також хочемо виразити свою вдячність тим багатьом християнським парам і сім’ям, які своїм свідченням показують світові досвід спільності і служіння, який є зерном для більш люблячого і мирного суспільства.

Наші думки сягають також багатьох сімей і пар, які, живучи разом, не відображають образ єдності і вічної любові, яку Господь доручив нам. Є пари, що живуть разом без таїнственного зв’язку подружжя. Все більше і більше сімей в нестандартних ситуаціях встановлюються після помилок в попередніх подружжях. Існують болючі ситуації, які негативно впливають на виховання у вірі синів і дочок. Всім їм ми хочемо сказати, що Божа любов не відкидає нікого, що Церква любить їх, а також, що Церква є домом, який приймає усіх, що вони залишаються членами Церкви навіть тоді, коли не можуть приймати таїнства відпущення гріхів та Євхаристії. Нехай наші католицькі спільноти приймають усіх, хто живе в таких ситуаціях і підтримують тих, хто є на шляху навернення і примирення.
Сімейне життя є першим місцем, де Євангеліє зустрічається із звичайним життям і демонструє свою здатність перемінювати основні умови існування на горизонті любові. Але не менш важливим для свідчення Церкви є показувати, яким чином сповнюється це тимчасове існування, що йде поза межі людської історії і досягає вічної спільності з Богом. Ісус не представляє себе самарянці як просто той, хто дає життя, але як той, хто дає «життя вічне» (Ів. 4,14). Божий дар, який віра уприсутнює, є не просто обіцянкою кращих умов в цьому світі. Це проголошення того, що кінцеве значення нашого життя є поза цим світом, у повній спільності з Богом, на яку ми очікуємо в кінці віків.

Особливими свідками цього надприродного горизонту значення людського існування в Церкві і світі є ті особи, яких Господь покликав до богопосвяченого життя. Саме через те, що воно є повністю присвячене Йому в практикуванні вбогості, чистоти і послуху, богопосвячене життя є знаком для майбутнього світу, що релятивізує усе, що є добрим в цьому світі. Нехай вдячність Асамблеї Синоду єпископів досягне цих наших братів і сестер за їх вірність Господньому покликанню і за той внесок, який вони зробили і роблять для місії Церкви. Ми закликаємо їх до надії у ситуаціях, які є важкими навіть для них у ці часи перемін. Ми запрошуємо їх утвердити себе свідками і поширювачами нової євангелізації у різних сферах, до яких їх прив’язує харизма їх згромадження.

8. Церковна спільнота і багато учасників євангелізації

Жодна особа чи група в Церкві не має ексклюзивних прав на працю євангелізації. Це справа церковних спільнот як таких, де особа має доступ до усіх засобів для зустрічі з Ісусом: Слово, таїнства, братська спільність, благодійна діяльність та місія.

З цієї точки зору роль парафії постає понад усе як присутність Церкви там, де живуть чоловіки і жінки, «сільська криниця», як любив її називати Іван ХХІІІ, з якої усі можуть пити, знаходячи у ній свіжість Євангелія. Її неможливо відкинути, хоча й зміни можуть вимагати від неї бути складеною із невеликих християнських спільнот, бути з’єднанням невеликих спільнот чи створювати зв’язки для співпраці у ширших душпастирських контекстах. Ми закликаємо наші парафії приєднатися до нових форм місії, яких вимагає нова євангелізація від традиційної пастирської опіки народу Божого. Це також має поширюватись на різноманітні важливі вияви народної побожності.

У парафії служіння священика – отця і пастиря його народу – залишається вирішальним. Усім священикам Єпископи цієї Синодальної Асамблеї виражають вдячність і братерську близькість за їх виконання складного завдання. Ми запрошуємо їх посилити зв’язки єпархіального пресвітерства, поглибити їх духовне життя, а також до постійної формації, яка дасть їм змогу ставати перед викликами.

Поряд із священиками слід підтримувати присутність дияконів, пастирську діяльність катехитів, а також чисельних інших служителів та аніматорів у сфері проголошення, катехизації, літургійного життя і благодійного служіння. Необхідно також поширювати різноманітні форми участі та співвідповідальності вірних. Ще хочемо подякувати нашим мирянам за їх присвяту себе різноманітним служінням в наших спільнотах. Ми просимо усіх їх також бути присутніми і брати участь в служінні Церкви з точки зору нової євангелізації, дбаючи про їх власну людську і християнську формацію, їх розуміння віри і їх чутливість до сучасних культурних явищ.

Стосовно мирян, спеціальне слово скеровуємо до різних форм старих та нових товариств, разом із церковними рухами та новими спільнотами: Усі вони є виразом багатства дарів, які Дух уділяє Церкві. Ми також дякуємо цим формам життя і посвяти в Церкві, закликаючи їх бути вірними їх відповідній харизмі і щирій церковній спільності, особливо в конкретних контекстах помісних Церков.

Нести свідчення Євангелія не є привілеєм однієї чи кількох осіб. Ми з радістю пізнаємо присутність багатьох чоловіків і жінок, які своїм життям стають знаком Євангелія посеред світу. Ми пізнаємо їх навіть у багатьох наших братах і сестрах християнах, єдність з якими наразі не є повною, однак, позначені Господнім Хрищенням, вони звіщають його. Цими днями ми мали нагоду пережити зворушливий досвід, слухаючи виступи багатьох очільників Церков та церковних спільнот, які дали свідчення їх спраглості за Христом і їх присвяти проголошенню Євангелія. Вони також переконані, що світ потребує нової євангелізації. Ми вдячні Господеві за цю єдність у розумінні необхідності місії.

 

9. Щоб молодь могла зустріти Христа

Молодь є особливо дорогою для нас, оскільки вони, як значна частина людства і теперішнього Церкви, є також їх майбутнім. Стосовно них Єпископи налаштовані далеко не песимістично. Вони стурбовані, однак не песимістичні. Ми стурбовані, бо більшість агресивних нападів нашого часу зводиться в основному на них. Однак ми не песимістичні, оскільки тим, що сягає глибин історії є Христова любов, але і тому, що відчуваємо в нашій молоді глибоке прагнення до автентичного, до істини, свободи та щедрості, відповіддю на які, як ми переконані, є Христос.
Ми хочемо підтримати їх у їх пошуках і заохочуємо наші спільноти слухати, вести діалог і сміливо та без застережень реагувати на важкі умови молоді. Ми хочемо, щоб наші спільноти використовували, а не придушували, силу їх ентузіазму; боролись за них проти омани і егоїзму сил цього світу, які заради своєї користі розсіюють енергію і марнують пристрасть молоді, забираючи від них всякий вдячний спогад про минуле і кожне щире бачення майбутнього.

Світ молоді є вибагливою, однак багато обіцяючою сферою Нової Євангелізації. Це бачимо у багатьох досвідах: від тих, які збирають велику кількість молоді, наприклад, Всесвітні Дні Молоді, до найбільш прихованих – але не менш потужних – на кшталт різних духовних досвідів, служінь та місії. Необхідно визнати активну роль молоді у євангелізації перш за все їх світу.

 

10. Євангеліє в діалозі з людською культурою і досвідом та з релігіями

Нова Євангелізація зосереджена на Христі і на турботі про людську особу для того, щоб дати життя справжній зустрічі з Ним. Однак її горизонти є настільки ж широкими, як світ, і сягають поза межі будь-якого людського досвіду. Це означає, що вона обережно культивує діалог з культурами, будучи впевненою, що може знайти в кожній з них «зерна Слова», про які говорили ранні Отці. Особливо нова євангелізація потребує відновленого союзу між вірою і розумом. Ми переконані, що віра має здатність прийняти кожен продукт здорового розуму, відкритий на трансцендентне, і силу зцілити обмеження і протиріччя, в які міг впасти розум. Віра не закриває очей, навіть перед болісними питаннями, що виникають від присутності зла в житті та історії, для того, щоб пролити світло надії із Пасхальної Таємниці Христа.

Зустріч віри і розуму живить також зобов’язання християнської спільноти у сфері освіти і культури. Інститути формації та досліджень – школи і університети – займають в цьому особливе місце. Де б тільки не розвивався і виховувався людський інтелект, Церква з охотою приносить свій досвід і внесок у загальну формацію людини. В цьому контексті особливу турботу слід уділити католицьким школам та університетам, в яких відкритість на трансцендентне, що належить до кожного автентичного  культурного і освітнього курсу, має втілюватись на шляхах зустрічі з Ісусом Христом і Його Церквою. Нехай вдячність Єпископів досягне усіх, хто задіяний у цьому, часами навіть у складних умовах.

Євангелізація вимагає від нас приділяти більше уваги світові соціальної комунікації, особливо новим медіа, в яких сходяться багато життів, питань та очікувань. Це – місце, де часто формується свідомість, де люди проводять свій час і проживають своє життя. Це нова нагода доторкнутись до людського серця.

Особливою сферою зустрічі між вірою і розумом сьогодні є діалог із науковими знаннями. Він зовсім не є далеким від віри, оскільки виявляє духовні принципи того, що Бог помістив у своїх творіннях. Він дозволяє нам побачити раціональні структури, на яких базується створіння. Коли наука і технологія не мають на меті ув’язнити людство і світ у неплідному матеріалізмі, вони стають неоціненними союзниками в тому, щоб зробити життя більш гуманним. Нашу подяку скеровуємо також до тих, хто задіяний у цій чутливій сфері науки.

Ми також хочемо подякувати чоловікам і жінкам, задіяним у іншому вираженні людського генія – мистецтві у різних його формах, від найбільш давнього до найновішого. Ми бачимо у творах мистецтва особливий за значенням спосіб виражати духовність, оскільки вони намагаються втілити любов людства до краси. Ми дякуємо митцям за те, що через свої красиві творіння показують красу Божого обличчя і красу його творінь. Шлях краси є особливо ефективним шляхом нової євангелізації. 

Окрім творів мистецтва, уся людська діяльність привертає нашу увагу як можливість, в якій ми співпрацюємо з божественним творінням через працю. Ми хочемо нагадати світові економіки і праці про деякі настанови, що виникають з Євангелія: звільняти працю від умов, які часто становлять невиносимий тягар і непевне майбутнє, що загрожує безробіттям молоді, поставити людину в центрі економічного розвитку, подумати про цей розвиток, як нагоду для людства зростати в справедливості і єдності. Людство перемінює світ працею. Тим не менше, він покликаний обороняти цілісність створіння через відчуття відповідальності за майбутні покоління. 

Євангеліє також просвітлює страждання, викликані хворобами. Християни повинні допомагати хворим відчувати, що Церква є близько до осіб з хворобами чи неповносправностями. Християни повинні дякувати усім, хто дбає про них професійно і гуманно.

Сферою, в якій може і повинно сяяти світло Євангелія для того, щоб освітити людські кроки є політика. Політика вимагає зобов’язання самовідданої і щирої турботи про загальне добро із повною повагою гідності людської особистості від зачаття до природної смерті, із визнанням сім’ї, заснованої на подружжі чоловіка і жінки, та захищаючи традиційну свободу; усуваючи причини несправедливості, нерівності, дискримінації, насильства, расизму, голоду і війни. Християн просять дати чітке свідчення того, як застосовувати благодійність в політиці.
На останок, Церква вважає інші релігії своїми природними партнерами у діалозі. Людина євангелізується тому, що вона переконується в істині Христа, а не тому, що вона є проти іншої. Євангеліє Ісуса є миром і радістю, і Його учні щасливі розпізнати те, що є істинне і добре серед того, що релігійний дух людства зміг розгледіти в світі, створеному Богом, і виразити у різних релігіях.

Діалог між релігіями має на меті бути внеском у мир. Він відкидає всякий фундаменталізм і засуджує всяке насильство, яке вчинюється над віруючими, як серйозне порушення прав людини. Церкви усього світу об’єднані в молитві і братерстві із страждаючими братами та просять тих, хто є відповідальним за долі народів, оберігати право кожного вільно обирати, визнавати і свідчити свою віру.

 

11. Згадуючи ІІ Ватиканський Собор та посилаючись на Катехизм Католицької Церкви у Рік Віри

На шляху, відкритому Новою Євангелізацією, ми можемо також відчути, наче перебуваємо в пустелі, посеред небезпек, і нам бракує орієнтирів. Святіший Отець Бенедикт XVI у своїй проповіді під час Служби Божої з нагоди відкриття Року Віри говорив про «духовне спустошення», що поширилось впродовж останніх десятиліть. Але він також підбадьорив нас, підтверджуючи, що «власне починаючи від досвіду цієї пустелі, від цієї пустоти, ми можемо знову віднайти радість вірування, його життєвої важливості для нас, чоловіків і жінок. У пустелі ми віднаходимо заново значення того, що є важливим для життя» (Проповідь під час Євхаристійної відправи з нагоди відкриття Року Віри, Рим, 11 жовтня 2012). В пустелі, як самарянка, ми шукаємо воду і криницю, з якої зможемо пити: блаженний той, хто зустріне там Христа!

Ми дякуємо Святішому Отцеві за дар Року Віри, відмінний перехід на шлях нової євангелізації. Ми також дякуємо йому за те, що він пов’язав цей Рік із вдячною згадкою про відкриття ІІ Ватиканського Собору п’ятдесят років тому. Його основоположне учительство для наших часів сіяє в Катехизмі Католицької Церкви, який ще раз пропонується як переконливе посилання віри через двадцять років після його публікації. Це важливі річниці, які дозволяють нам підтвердити заново нашу близьку прихильність до навчання Собору і наше тверде зобов’язання продовжувати його втілення.

 

12. Спостерігати таємницю і бути поруч з убогими

З цієї точки зору, ми хочемо вказати усім вірним на два вирази життя вірою, які для нас є особливо важливими у свідченні в Новій Євангелізації.

Перший встановлюється даром і досвідом контемпляції. Свідчення, яке світ вважатиме гідним довіри, може виникнути лише на основі погляду поклоніння на таємницю Бога, Отця, Сина і Святого Духа, лише з глибокої тиші, яка приймає унікальне спасаюче Слово, як лоно. Лише ця молитовна тиша може уникнути того, що слово спасіння загубиться в багатьох звуках, що наповнюють світ.

Ми скеровуємо слово подяки усім чоловікам і жінкам, які в монастирях і на відлюдді присвячують своє життя молитві і контемпляції. Моменти контемпляції повинні переплітатися із звичайним життям людей: місця в душі, але також і фізичні, що нагадують нам про Бога; внутрішні храми та храми з каміння, які, як перехрестя, допомагають нам не загубитись у повені досвіду; нагоди, в яких усі можуть відчувати себе прийнятими, навіть ті, хто ледве знає що і кого шукати.

Інший символ автентичності нової євангелізації має обличчя убогих. Ставати поруч із тими, хто зранений життям, є не лише соціальною справою, але понад усе духовним актом, оскільки саме Христове обличчя світить в обличчі убогих: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25,40).

Ми повинні визнати привілейоване місце для убогих в наших спільнотах, місце, яке нікого не виключає, але прагне роздумати над тим, як Ісус пов’язував себе з ними. Присутність убогих в наших спільнотах є таємничо потужною: вона змінює людей більше, ніж розмова, вона навчає вірності, вона допомагає нам зрозуміти крихкість життя, вона просить про молитву, – коротше кажучи, вона приводить нас до Христа.

Вчинок благодійності, з однієї сторони, повинен також супроводжуватись зобов’язанням на користь справедливості із закликом, що стосується усіх: бідних і багатих. Саме тому соціальна доктрина Церкви є невід’ємною від шляхів нової євангелізації, а також від формації християн, які б присвячували себе служінню людській спільноті в соціальному та політичному житті.

 

13. Церквам у різних регіонах світу

Бачення Єпископів, зібраних на синодальній асамблеї, охоплює усі церковні спільноти, поширені по всьому світу. Їх бачення прагне бути всеосяжним, оскільки заклик до зустрічі з Христом є єдиний, враховуючи усю різноманітність.
Єпископи, зібрані на Синоді, звернули особливу увагу, сповнену братської любові і вдячності, на вас, християни Східних Католицьких Церков, котрі є спадкоємцями першої хвилі євангелізації – досвід, збережений з любов’ю і вірністю – а також на тих, хто присутній у Східній Європі. Сьогодні Євангеліє знову до вас приходить у новій євангелізації через літургійне життя, катехизацію, щоденну сімейну молитву, піст, солідарність між сім’ями, участь мирян в житті спільнот та в діалозі з суспільством. В багатьох місцях ваші Церкви знаходяться серед випробувань і скорбот, в яких вони несуть свідчення своєї участі в стражданнях Христа. Деякі вірні змушені емігрувати. Зберігаючи живою єдність із спільнотою їх походження, вони можуть докластися до пастирської турботи і праці євангелізації в країнах, які прийняли їх. Нехай Господь продовжує благословляти вашу вірність. Нехай ваше майбутнє буде позначене безтурботним визнанням і практикуванням вашої віри в мирі та релігійній свободі.

Ми дивимось на вас, християни, що проживають в країнах Африки, і висловлюємо нашу вдячність за ваше свідчення Євангелія, яке ви часто несете в складних умовах. Ми закликаємо вас відродити ту євангелізацію, яку ви прийняли нещодавно, будувати Церкву як сім’ю Божу, підсилювати ідентичність сім’ї, підтримувати зобов’язання священиків і катехитів, особливо в малих християнських спільнотах. Ми підтверджуємо потребу розвивати зустріч між Євангелієм і старими та новими культурами. Великі очікування і сильний заклик скеровуємо до світу політики і до урядів різних країн Африки, щоб у співпраці з усіма людьми доброї волі поширювали основні права людини і звільнили континент від насильства та конфліктів, які досі йому дошкуляють.

Єпископи синодальної Асамблеї запрошують вас, християни Північної Америки, із радістю відповісти на заклик до нової євангелізації. Ми із вдячністю спостерігаємо як ваші молоді християнські спільноти принесли щедрі плоди віри, любові і місії. Вам потрібно розпізнати багато виразів сучасної культури в країнах вашого світу, які сьогодні є далеко від Євангелія. Необхідним є навернення, з якого народжується зобов’язання, яке не виводить вас з ваших культур, а посеред них пропонує світло віри і силу життя. Приймаючи у ваших щирих землях нові популяції мігрантів та біженців, будьте охочими відкрити двері ваших домівок для віри. Вірні зобов’язанням, прийнятим на синодальній Асамблеї для Америки, будьте об’єднані із Латинською Америкою у євангелізації, яка проводиться на континенті, який ви поділяєте.

Синодальна асамблея скеровує такі ж почуття вдячності Церкві в Латинській Америці та Карибському басейні. Особливо вражаючим впродовж віків є розвиток у ваших країнах форм народної побожності, які й досі закарбовані в серцях багатьох людей, благодійного служіння і діалогу з культурами. Тепер, перед обличчям багатьох сучасних викликів, перш за все бідності і насильства, заохочуємо Церкву в Латинській Америці та в Карибському басейні жити в тривалому стані місії, звіщаючи Євангеліє з надією і радістю, формуючи спільноти справжніх учнів-місіонерів Ісуса Христа, показуючи у віддачі їх синів і дочок як Євангеліє може бути джерелом нового, справедливого і братського суспільства. Релігійний плюралізм також випробовує ваші Церкви і вимагає відновленого звіщення Євангелія.

Вам, християни Азії, ми також пропонуємо слово підбадьорення і заклику. Будучи невеликою меншістю на континенті, де проживає майже дві третіх населення світу, ваша присутність є плодовитим зерном, довіреним силі Духа, що зростає в діалозі із різноманітними культурами, із древніми релігіями та з незліченними бідними. Часто відкинена суспільством і переслідувана в багатьох місцях, Церква Азії з її міцною вірою є цінною присутністю Христового Євангелія, що проголошує справедливість, життя і гармонію. Християни Азії, відчувайте братерську близькість християн з інших країн світу, що не можуть забути, що на вашому континенті – у Святій Землі – народився, жив, помер і воскрес із мертвих Ісус.

Єпископи скеровують слово вдячності і надії Церквам Європейського континенту, який частково сьогодні позначений сильною – подекуди навіть агресивною – секуляризацією, а частково досі зранений багатьма десятиліттями режимів з ідеологіями, ворожими до Бога і людини. Ми із вдячністю дивимось в минуле, але й в теперішній час, в якому Євангеліє створило в Європі окремі теології і досвіди віри – часто переповнені святістю – які були вирішальними для євангелізації усього світу: багатство богословської думки, різноманіття харизматичних проявів, різні форми благодійного служіння по відношенню до бідних, глибокі контемплятивні досвіди, створення гуманістичної культури, яка доклалась до визначення гідності особи і надання форми загальному добру. Нехай сучасні труднощі не виснажують вас, дорогі християни Європи,– натомість вважайте їх викликом, який слід подолати і нагодою для більш радісного та жвавого проголошення Христа і Його Євангелія життя.

На останок єпископи синодальної асамблеї вітають народи Океанії, котрі живуть під захистом Південного Хреста, вони дякують їм за їх свідчення Євангелія Ісуса. Молимось за вас, щоб ви могли відчути глибоку спрагу за новим життям, як самарянка біля криниці, і щоб ви могли почути слово Ісуса, який каже: «Якби ви відали про дар Божий» (Ів. 4,10). Нехай ви сильніше відчуєте зобов’язання проголошувати Євангеліє і знайомити сучасний світ з Ісусом. Ми закликаємо вас зустрічати Його у вашому щоденному житті, слухати Його і через молитву та роздуми віднаходити благодать могти сказати: «Знаємо, що направду він - світу Спаситель» (Ів. 4,42).

 

14. Зоря Марії просвітлює пустелю

Наближаючись до завершення цього досвіду спільності серед Єпископів з усього світу і співпраці із служінням Наступника Петра, ми чуємо, як в нас відлунням б’є дійсний наказ Ісуса до Його учнів: «Ідіть і зробіть учнями усі народи … отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28,19-20). Цього разу місія скеровується не лише до однієї географічної території, але до найбільш прихованих глибин сердець наших сучасників, щоб повернути їх до зустрічі з Живим Ісусом, який уприсутнює себе в наших спільнотах.

Ця присутність сповнює наші серця радістю. Вдячні за дари, отримані від Нього цими днями, ми підносимо до Нього гімн хвали: «Величає душа моя Господа… Велике бо вчинив мені Всемогутній» (Лк. 1, 46,49). Ми вчиняємо слова Марії нашими власними: Господь направду чинив великі речі для своєї Церкви впродовж віків у різних частинах світу і ми величаємо Його, будучи впевнені, що Він не відведе погляду від нашої убогості і покаже силу своєї правиці в наші дні та підтримає нас на шляху нової євангелізації.

Образ Марії провадить нас на нашому шляху. Наша праця, як казав Папа Бенедикт XVI, може здаватися шляхом в пустелі; ми знаємо, що маємо йти, беручи зі собою лише основне: супровід Ісуса, істину Його слова, євхаристійний хліб, що живить нас, братерство церковної спільності, стимул благодійності. Це вода з криниці, з допомогою якої розквітає пустеля. Так як зірки сяють світліше вночі у пустелі, так і світло Марії, Зірки нової євангелізації, яскраво сіяє в небесах на нашому шляху. І Їй ми впевнено довіряємо себе.

Переклад «Католицького Оглядача»