Мт 17,14-23; 1Кор 4,9-16

«Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: перенесися звідти туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для Вас неможливого!»

Одного дня у місті Калькутта, нам добре знайома свята Тереза з Калькутти, обтирала вонючі рани одного прокаженого. За звичаєм вона це робила з усмішкою на устах, балакаючи з недужим, неначе то була б її найбільш звичайна  праця. В якомусь моменті недужий спитав в Терези: «Ти віриш у Бога, сестро?». «О так! я вірую! Господь дає мені силу це все робити!», - відповіла вона. А мимоходом сестра спитала і в недужого: «А ти, віриш у Бога?». «Так! Тепер я починаю вірити у Бога!», - відповів прокажений.

Дорогі в Христі брати і Сестри!

Ми щойно чули в Євангеліє, як Ісус дорікає Апостолам через їхню малу віру. Доки він має їх терпіти? І завершує: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: перенесися звідти туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для Вас неможливого!

Свята Тереза з Калькутти перенесла цю гору з одного місця на інше, цю гору, яка була в її серці. Для неї не має нічого неможливого! Учні Ісуса ще не перенесли цієї гори. Вони не можуть вилікувати епілептика. Свята Тереза обтирає рани прокаженого те, що мало хто відважується робити.

Бачимо, що євангеліст Матей не боїться визнати цю недолугість Апостолів. Він також був цим недолугим учнем Ісуса, і міг був, звичайно, усе приховати, не записувати цього в Євангелії. Зазвичай люди говорять про себе тільки добре, про свої авантюри, про свої здобутки, про свої перемоги, яку велику рибу вони зловили.... Однак дуже рідко почуємо, щоб хтось говорив про свої поразки, про свої невдачі. Цього не боїться Апостол і євангеліст Матей, змальовуючи євангельську картину, в якій батько приводить до Ісуса свого недужого сина і каже, що він просив Апостолів, щоб його зцілили, але вони цього не змогли зробити. Апостоли вірять в Ісуса, слухають його, ходять за ним, але їхня віра поки що покладається на розум, думають щось з того скористатись, можливо засісти на 12 престолах, або сидіти праворуч чи ліворуч у Його Царстві. Тому, «важко зажурились», коли Христос сказав їм, що «Син чоловічий має бути виданий у руки людям, і вони його уб´ють, але третього дня він воскресне». Вони такої новини не сподівалися від Ісуса, а коли старші піймали Його, то всі учні повтікали.

Проте після воскресіння Христового Апостоли знову з´єдналися, «всі вони пильно й однодушно перебували на молитві» (Ді 1, 13), очікуючи Духа Святого, і коли очікуваний Дух Божий зійшов на них, вони стали здатними переносити горе, свідчити про Христове воскресіння, аж до кінців землі. Вони нічого не бояться! Для них вже не має нічого неможливого! Вони готові на все,  як свідчить Апостол Павло в листі до Коринтян (4, 11-13), сам про себе, кажучи: «Ми голодуємо, спраглі і нагі; нас б´ють, і ми скитаємось… Нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми любов’ю відзиваємося». І благає Апостол Павло громаду Коринтян, щоб і вони були його послідовниками.

Віра – це Божий дар і динамізм, який може рости, як просить батько біснуватого сина, щоб Господь збільшив його віру: «Вірую, Господи, допоможи моєму невірству» (Мр 9, 24). А ця віра може і маліти, і взагалі зникнути, якщо ми закриваємось у собі, занедбуємо спілкування з Богом, не хочемо приймати те, що життя нам дає, не поглиблюємо її читанням Святого Письма і добрих книжок.

Повернімося до недужого, якого Ісус зцілив. Євангеліє каже, що біс мучить хлопця, i він часто кидається в вогонь, часто й у воду. Знавці Біблії інтерпретують ці атрибути, як прояв епілепсії, бо за часів Ісуса Христа всі види зла уважали як дію сатани, який є ворогом Божим і людини, джерелом усього зла у світі.

Проте і ми якоюсь мірою даємо себе опановувати бісом, які нас кидають то в вогонь, то в воду, уводять нас у неспокій. Такими бісами може бути ненависть, злоба, гнів, прокльони, матюки, страх, розчарування. Ці духи не походять від Бога, а від злого. Щоб їх вигнати від себе та від інших треба молитви і посту. Молитвою і постом виганяти бісів, які криються у нашому серці; тих бісів, що нас закликають славити наше ім´я, шукати наше царство, чинити за всяку ціну нашу волю. Якщо цього не маємо, то кидаємось то у вогонь, то у воду! Тратимо мир, живемо у неспокої.

Нам потрібно постити не тільки як здержаність від деякої їжі, але боротьба проти всякого зла! Піст як здержаність для себе, щоб дати іншим потребуючим. Молитва і піст дає силу в цій боротьбі, а в разі упадку дає силу і встати.

Дорогі,

отож Господь сьогодні запевняє нас, що коли матимемо віру, зможемо гори переносити. Не треба нам переносити географічні гори. Не треба переносити Карпати, Апенініни чи Альпи, але можемо переносити гори самолюбства, що в нашому серці, і гори життєвих випробувань. Тоді не буде потрібно «кидатись у вогонь і воду», а будемо мати Божий мир у собі, навіть серед найбільших випробувань. Отже, Слово Боже, нас запрошує до молитви, щоб збільшити нашу віру, бо віра – це динамізм, який потрібно безнастанно збільшувати, бо небезпека її втратити завжди присутня.

І на кінець, будьмо послідовниками Ісуса Христа, послідовниками Апостола Павла, святої Терези з Калькутти! А чому ні, і наших великих святих? Осягнення святості для них стало можливим, чому ж не може бути воно і для нас близьким та бажаним! А коли невіруючі побачать наші добрі діла, можливо і вони повірять у Бога!

+Діонісій