Ким був Климент Римський?

Історична ідентичність Климента Римського у світлі церковної традиції та сучасних наукових досліджень

Вступ

«Церква Божа, що перебуває у Римі, Церкві Божій, що перебуває у Коринті; покликаним і освяченим з волі Божої через Господа нашого Ісуса Христа. Благодать вам і мир від Бога Вседержителя через Ісуса Христа нехай примножиться» (І Кор., Вступ).

Цими словами розпочинає свій лист до Коринтської Церкви Климент, званий Римським – автор, який у первісній Церкві втішався колосальним авторитетом. Водночас до сьогодні він є одною з тих великих постатей історії Церкви, про яку ми знаємо дуже мало. Один із авторів відомого Dictionnaire de teologie catholique навіть стверджує, що про Климента Римського ми майже нічого не знаємо[1].

З чим пов’язана наша необізнаність з просопографією Климента Римського? Основна причина –брак достовірних джерел, які б розповідали про нього. Ті ж історичні літературні джерела, що дійшли до наших днів, у яких знаходимо згадки про св. Климента, можемо поділити на кілька видів. Якщо за критерій поділу взяти літературний жанр, авторське питання та добу, у якій вони постали, то можемо їх відповідно дефініціювати:

авторськими;

патристичними;

історіографічними;

псевдо-климентинськими;

агіографічними.

Я зумисне оминаю всю літературу про св. Климента кирило-методіївської доби, оскільки вона становить окремий і дуже широкий пласт студій над його культом. Ми ж спробуймо у часових межах нашого зібрання з’ясувати, що свідчать про історичну ідентичність Климента Римського згадані літературні джерела.

І. Авторські джерела

Єдиним авторським джерелом, до якого вдаватимемося, розглядаючи історичну ідентичність Климента Римського, є його лист до Коринтян. Його автентичність підтвердили багато церковних письменників. Цей твір одним з найдавніших документів християнської літератури, який, імовірно, був написаний між 95 і 98 роком. Але проблема полягає у тому, що автор листа не називає свого імені. З перших слів привіту можна тільки зрозуміти, що є він повноправним і авторитетним членом християнської спільноти Риму, який належить до єрархічної структури. Саме це уповноважує його звертатися до Коринтської Церкви від імені «Церкви Божої, яка знаходиться в Римі (Ἡ ἐκκλησία τοῦ θεοῦ ἡ παροικοῦσα ʽΡώμην)». 

Однак інтригує те, що автор листа виявляє значну обізнаність і близькість як до греко-римського, так і до юдейського культурного середовища. Саме цей факт спонукав багатьох дослідників спадщини Климента Римського до наукових пошуків, через які вчені намагаються дати відповідь на питання щодо його походження і культурної ідентичності.

Класифікуючи тематично усі проведені до цього часу дослідження, можна ствердити, що основна дискусія розгортається навколо двох основних гіпотез. Одна з них каже, що автор Листа до Коринтян виявляє всі ознаки вихованця класичної грецької культури, інша ж виявляє у ньому представника юдейського середовища.

Ті, які бачать у ньому вихованця грецького культурного середовища, покликаються на главу XX листа, у якій приклад гармонії світу автор використовує як привід для заклику до миру і злагоди. Такі приклади знаходимо рівно ж у літературі чолових представників стоїцизму та піфагореців. Іншим вимовним аргументом, який має свідчити приналежність Климента до греко-римського суспільства, є глава XXV. Тут легенду про фенікса автор листа представляє як прообраз воскресіння.

«Обміркуймо, улюблені, як Владика постійно показує нам, що буде очікуване воскресіння (…) Погляньмо на дивні знаки, що стались у східних краях, тобто, біля Аравії. Бо там є птах, який називається Фенікс. Він єдиний у своєму роді народжується, живе по п’ятсот років. Коли він наближається до руйнування смертного, робить собі гніздо із ливану, смирни та інших ароматів, а коли сповнюється час, входить до нього і гине. Із тіла, що починає гнити, народжується якийсь хробак, який, живлячись вологою померлої істоти, вбирається у пір’я. Потім набравшись сил, підіймає те гніздо, де покояться кості його предка, і несучи їх [з собою], здійснює переліт з Аравії аж до Єгипту, у місто, що зветься Геліополь. Прилетівши у день, кладе їх на вівтар Сонця, щоб всі бачили, і так зробивши, повертається назад. Священики вивчають літописи і приходять до висновку, що він приходить [сюди], коли йому сповнюється п’ятсот років» (Лист до Коринтян, глава XXV).

Однак окрім мотивів, узятих із поза біблійного середовища, у листі Климента Римського до Коринтян знаходимо багато прикладів життя старозавітних постатей, що їх автор наводить своїм адресатам як практичний взірець до наслідування. Такий підхід у поясненні біблійних книг багато в чому перегукується з аналогічним методом пояснення Тори у юдаїзмі, який називають гаггадичним мідрашем. Його застосування у Листі до Коринтян на ґрунті християнської екзегези спонукало дослідників просопографічної проблематики цього твору поставити питання про стосунок його автора до юдео-християнського світу.

«Авраам, названий другом, у своєму послуху був визнаний вірним словам Божим. Він через послух пішов із своєї землі і від рідні своєї, і з дому батька свого і, залишивши землю малу і рідню безсилу, і дім малий [покинувши], успадкував обітницю Божу. Бо сказав йому [Бог]: «Іди із землі своєї і від рідні своєї, і від дому батька свого, і [ввійди] у землю, яку покажу тобі; і зроблю тебе народом великим та благословлю тебе і возвеличу ім'я твоє, та будеш благословенний. І благословлю благословенням тебе і проклину тих, які проклинають тебе, і благословлю у тобі всі племена землі» (Бут. 12,1-3). І знову після розділення його із Лотом сказав йому Бог: «Підійми очі свої і подивись з того місця, де зараз перебуваєш, на північ і південь, схід і захід; бо всю землю, яку ти бачиш, Я віддам її тобі та потомству твоєму повіки. І зроблю насіння твоє як пісок земний, якщо хтось зможе порахувати пісок землі, то і насіння твоє буде пораховане (Бут. 13,14-16). І знову [Писання] каже: «Вивів Бог Авраама і сказав йому: Поглянь на небо і полічи зорі, якщо зможеш перелічити їх; таким буде насіння твоє» (Бут. 15,5). І увірував Авраам у Бога і зараховано [це] було йому до праведности [його]. «За віру і гостинність йому був дарований у старості син, і через послух приніс він його як жертву Богові на одній із вказаних йому гір» (Пор. Бут. 21,2; 22, 1-14) (Лист до Коринтян, глава X).

Однак сучасні дослідники щоразу більше схиляються до думки, що з’ясувати питання культурної приналежності автора Листа до Коринтян майже неможливо, оскільки ознаки гелленізму і юдаїзму, що присутні у творі, доволі тісно переплетені.

ІІ. Патристичні джерела

Іриней Ліонський (130-202)

Перше патристичне свідчення про Климентія Римського, на яке пізніше спиратимуться інші церковні письменники, належить Іринеєві Ліонському. У своєму знаменитому творі Проти єресей, який, щоправда, має апологетичний характер, демонструючи важливість апостольського передання в житті Церкви, Іриней пише:

«Після нього (Анаклета), на третьому місці після апостолів, єпископство отримав Климент, який бачив апостолів і спілкувався з ними, який ще мав проповідь апостолів у своїх вухах, а їхнє передання перед своїми очима. Проте, не тільки він один, але й ще багато залишалися при житті тих, котрі отримали настанови від апостолів. При цьому Климентові, коли між братами у Коринті стався немалий спір, Римська церква написала Коринтянам дуже вмілого листа, призиваючи їх до миру, відновлюючи їх віру і проголошуючи їм недавно прийняте від апостолів передання (…)» (Проти єресей, ІІІ,3,3).

У цих словах Іринея можна дуже виразно розпізнати ті основні моменти, на яких він бажає особливо наголосити. По-перше, це те, що Климент був третім єпископом Риму після апостолів Петра і Павла, тобто четвертим з черги. По-друге, те, що він був правонаслідником апостольської традиції не посередньо, але отримав її від самих апостолів. Автор дуже виразно наголошує на цьому, кажучи, що Климент «…ще мав проповідь апостолів у своїх вухах, а їхнє передання перед своїми очима». По-третє, Іриней згадує про розкол в Коринтській Церкві, який виник за часів Климента і який став причиною написання особливого листа від імені Римської Церкви. Далі Іриней Ліонський стисло описує основні доктринальні моменти цього листа, а наприкінці стверджує, що цей лист є дуже давнім, давнішим від сучасних йому єресіархів. Свідчення Іринея Ліонського важливе передовсім тому, що він надзвичайно близький до апостольської традиції, отож, є її достовірним оповісником і оборонцем.

Тертуліан (155-220)

Згадку про Климента Римського знаходимо так само і в Тертуліана. У своєму творі Проти єретиків, так само полемічного змісту, Тертуліан звертає увагу на те, що єретицькі спільноти не можуть називати себе Церквами, оскільки не мають апостольського походження. Наводячи приклад Римської Церкви, в основах якої лежить проповідь апостолів, Тертуліан каже:

«Римська (церква) називає таким (своїм єпископом) Климента, призначеного Петром» (Про єретиків, 32,2).

Тертуліан немовби підсилює слова Іринея, кажучи, що Климент на Римський на римський престіл був призначений безпосередньо головою апостолів Петром. При цьому він не згадує інших єпископів, тих, які передували Климентові. Це також може бути ознакою того, що вже тоді Климент, своїм авторитетом, немовби заслонив своїх попередників.

Ориген (185-254)

Сучасник Тертуліана, неперевершений письменник Церкви Ориген, у своєму Коментарі до євангелія від Йоана покликається на Климента Римського як на важливий апостольський авторитет. Ось його слова:

“Про те, що це справді сталося, стверджує, базуючись на історичних фактах, рівно ж і вірний Климент Римський, про якого Павло свідчить ось цими словами: «і з Климентом та іншими моїми співробітниками, імена яких у книзі життя» (Фил. 4,3)” (Коментар до євангелія від Йоана, 6, 279).

Для Оригена авторитет Климента випливає з того, що він є співпрацівником апостола Павла. Цікаво, що при цьому Ориген не згадує джерела такої інформації. Основним аргументом для нього є слова, взяті з листа останнього до Филип’ян про Климента. Адамантіус без вагань ототожнює його саме з Климентом Римським. Варто підкреслити, що дане свідчення Оригена є новизною. В історії християнської екзегези саме він перший ствердив тотожність між Климентом Римським і Климентом з листа до Филип’ян.

Євсевій Кесарійський (260-340)

У Церковній історії Євсевія Кесарійського знаходимо досить багато згадок про Климента Римського. Деякі з них повторюють те, що стверджували попередні автори, а деякі нові. Коли спробувати тезово представити все, що Євсевій говорить про Климента, то отримаємо такі відомості:

а) Климент був учнем апостола Павла та третім єпископом Риму:

«Климент, співбрат і сподвижник Павла, за його ж свідченням, був третім Римським єпископом» (Церковна історія, ІІІ,4,9)

б) На Римському престолі Климент змінив Анаклета. Сталося це за правління Домітіяна. Цей Климент є саме тим, про кого апостол Павло згадує в листі до Филип’ян 4,3:

«На дванадцятому році правління Доміціяна, Анаклета, що був дванадцять років єпископом Римської Церкви, замінив Климент, якого апостол у посланні до Филип’ян називає своїм співробітником: «і з Климентом та іншими моїми співробітниками, імена яких у книзі життя» (Фил. 4,3) (Церковна історія, ІІІ,15).

в) Климент отримав передання від апостолів Петра і Павла:

«У цей час (за правління Траяна) в Римі Церквою управляв Климент, третій з тих, які отримали єпископську гідність після Павла і Петра» (Церковна історія, ІІІ,21).

г) Климент є автором листа до Коринтян, який має великий авторитет, оскільки його надалі зачитують у церквах:  

«Існує один ширший і (водночас) чудовий лист Климента, який одностайно признається автентичним. Він написаний від імені Римської Церкви Церкві Коринтській, оскільки в Коринті стався тоді спір. Ми знаємо, що лист цей віддавна читали народові по церквах. Читають (його) і тепер» (Церковна історія, ІІІ, 16).

ґ) Особливим авторитетом лист Климента до Коринтян втішається у Коринтській Церкві: 

«У Діонісія (історика) є послання до Римлян, адресоване тодішньому єпископові Сотеру (…). В цьому посланні він згадує і про лист Климента до Коринтян, підкреслюючи, що за встановленим звичаєм його читають по Церквах. «Сьогодні святий день Господній і ми прочитали ваше послання. Будемо його читати постійно для настанови самих себе, як рівно ж читаємо і того листа, якого прислав нам був ще Климент» (Церковна історія, IV,23,10-11).

д) Клименту приписують також і інші послання, однак їх не можна вважати автентичними:

«Треба знати, що Климентові приписують і другого листа, але ми знаємо, що він не є так знаним, як перший, і в старовину про нього не знали. Віднедавна йому стали приписувати багатослівні, довгі діалоги Петра з Аніоном. Ніхто з древніх про нього не згадує, як також немає в них чистого апостольського навчання» (Церковна історія, ІІІ, 38,4).

е) Климент міг бути редактором листа до Євреїв, який він переклав грецькою мовою:

«Свого листа, який усі визнали, він (Климент) написав Коринтській Церкві від імені Римської. В ньому він наводить багато думок з листа до Євреїв, деякі дослівно. (Він також) показує, що цей лист не є (для нього) новим. (…) Павло писав євреям рідною мовою. І, одні кажуть, що євангелист Лука, а інші, що Климент переклав його грецькою. Останнє здається більш ймовірним і за подібністю мови між Климентовим листом і листом до Євреїв, і за незначною різницею думок в обох листах» (Церковна історія, ІІІ, 38,1-3).

є) Климент помер за правління Траяна, будучи єпископом Римської Церкви дев’ять років:

«На третьому році правління згаданого імператора Траяна Климент, єпископ Римський, помер, передаючи своє служіння Еваресту. Протягом дев’яти років він очолював вивчення Божественного» (Церковна історія, ІІІ, 34).

Наведені цитати з Церковної історії Євсевія Кесарійського надзвичайно багаті. Автор, як бачимо, черпає з різних традицій – тих, які йому передували, і сучасних із ним.

Єронім (340-420)

Св. Єронім про Климента Римського згадує у своєму творі Про славних мужів. Ось його слова:

«Климент, про якого апостол Павло у своєму листі до Филип’ян говорить: «і з Климентом та іншими моїми співробітниками, імена яких у книзі життя», був четвертим єпископом Риму після Петра, якщо насправді другим був Лін, а третім Анаклет. Хоча багато латинян вважають, що Климент був другим після апостолів. Він написав від імені Римської Церкви дуже цінного листа Коринтянам, якого подекуди читають привселюдно, і, як мені здається, подібного за стилем до Листа до Євреїв, якого приписують Павлові, проте який відрізняється від цього листа не тільки багатьма ідеями, але й порядком слів. Подібність щодо інших аспектів не є значною. Існує також другий лист під його іменем, що відкидають ранні автори, а також «Спір між Петром і Апіоном», записаний дослівно. Однак Євсевій у третій книзі «Церковної історії» відкидає авторство Климента. Помер Климент на третьому році правління Траяна, а церква, споруджена в Римі, зберігає про нього пам’ять по сьогоднішній день» (Про славних мужів, 15).

Як бачимо, Єронім практично повторює про Климента все те, що успадкував від своїх попередників. Однак особливої уваги вартий той факт, що вже Єронім є свідком побутування різних думок щодо черговості Климента на Римському єпископському уряді, оскільки одні вважали його четвертим від початку, а інші безпосереднім наступником апостола Петра. Автор твору Про славних мужів намагається так само точніше подати дату смерті Климента. А саме на третій рік правління імператора Траяна (98-117), чим вказує на те, що Климент Римський помер біля 101 року. Єронім не оповідає ще детальніше про обставини смерті Климента, згадує тільки про культ, який існував у його часи навколо особи святого. Видимим його знаком була церква, збудована в Римі на його честь.

Епіфаній з Саламіни  (315-403)

Про Климентове наступництво на Римському престолі читаємо також у Епіфанія з Саламіни, званого також Кіпрським. У своєму Панаріоні він стверджує, що Климент Римський став єпископом Риму після Ліна і Анаклета. У підвалинах Римської Церкви, за Епіфанієм, стоять обидва первоапостоли Петро і Павло. Він також наголошує на тому, що Климент був сучасником згаданих апостолів і що про нього йдеться у Листі до Римлян. Однак при цьому не вказує місця в листі, на яке він покликається. Ймовірно, Епіфаній переплутав згадку про Климента з Листа до Филип’ян із Листом до Римлян. Епіфаній згадує також про один з творів, який ліг в основу псевдо-климентинського роману, а саме Подорож Петра, у якій Климент є подорожнім апостола. При цьому єпископ Саламіни зауважує, що цей твір має спотворений зміст і надзвичайно популярний серед ебонітів – одній з відомих юдео-християнських сект.  

Руфін з Аквілеї (345-410)

Апостольське спадкоємство Климента Римського є також вагомим аргументом для Руфіна з Аквілеї. Саме на цьому він наголошує, коли говорить про Климента у своєму творі Про спотворення книг Оригена. Руфін стверджує, що він був мужем апостольським, який передав у письмовій формі все те, що говорили апостоли. Він також ідентифікує його з Климентом, про якого згадує апостол Павло в листі до Филип’ян 4,3. У Руфіна знаходимо також згадку про те, що Климент Римський завершив своє життя як мученик. Слова Руфіна про Климента варті того, щоб їх зацитувати:

«Климент, учень апостолів та мученик, який був єпископом Римської Церкви після апостолів, написав твір, що називається Recognitiones. Він був апостольським мужем при апостолі і переніс на папір усе те, що говорили апостоли. Та й Павло про нього свідчить: «і з Климентом та іншими моїми співробітниками, імена яких у книзі життя» (Про спотворення книг Оригена, 3)

Твір, про який згадує Руфін, згодом він же переклав латиною на прохання єпископа міста Веллетрі Гаудеріха. У передмові до перекладу Руфін згадує також і про лист Климента до Якова, якого той написав на прохання апостола Петра. З цього листа випливає, що Климент посів апостольський престол у Римі відразу після верховного апостола, а не після Ліна і Анаклета. Руфін, маючи перед очима інше свідчення традиції, яке бачило Климента як третього наступника після Петра, намагається пояснити ці розбіжності. Ось його пояснення:

«То правда, що Лін і Анаклет були єпископами в Римі раніше за Климента, але тоді Петро ще жив. Вони займалися справами, які відносилися безпосередньо до єпископського служіння, цей же (Климент) займався апостольською місією. Це те саме, про що читаємо, що сталося в Кесарії, де він (Петро), будучи на місці, рукоположив єпископом Закхея. Таким чином, обидві версії є правдивими: про те, що на списку вони (Лін і Анаклет) є зазначені як єпископи, що були перед Климентом, однак, незважаючи на це, все ж таки Климент, після смерті Петра, прийняв катедру проповіді» (Вступ до Recognitiones Климента 13).

Як бачимо, Руфін застосовує досить цікаве розрізнення видів служіння. Перше називає єпископським. Воно полягає у виконуванні актуальної євангельської місії, пов’язаної з конкретною спільнотою. Інший вид служіння – це апостольське. Воно поширюється на всіх вірних, незалежно від місця їхнього перебування. Саме за таким критерієм Руфін вважає прийнятною думку про те, що Климент, який був наділений місією апостольського служіння, міг бути безпосереднім наступником апостола Петра на Римській кафедрі.

ІІІ. Історіографічні джерела

Светоній (Gaius Suetonius Tranquillus; 70-126)

Римський письменник Светоній у своєму творі Про життя Імператорів, розповідає про римського імператора Доміціяна (81-96). Між іншим, звертає увагу на те, що через надмірну заздрість та безпідставну підозру (ex tenuissima suspicione) він наважився посягнути на життя членів своєї родини, зокрема на свого двоюрідного брата Флавія Климента. Ось як про це пише сам Светоній:

«Наприкінці, через безпідставну підозру і майже під час виконування консульської служби, він (Доміціян) убив свого двоюрідного брата Климента Флавія, особу цілковито пасивну. Його ж дітей, ще маленьких, призначив своїми спадкоємцями, змінюючи їхні імена в той спосіб, що одного назвав Веспасіяном, а іншого Доміціяном. Це було злодіяння, яке, передовсім, пришвидшило його смерть» (Про життя Імператорів, VIII,15).

Заслуговують на увагу слова Светонія, якими він характеризує Флавія Климента. Називає він його людиною «цілковито пасивною» (contemptissimae inertiae). Така характеристика римського історика виглядає дуже дивною, адже цей факт міг бути поважною перешкодою у виконуванні його публічного уряду консула. З іншого боку, немає підстав не вірити свідоцтву Светонія, адже він ще за часів імператора Андріяна розпочав свою публічну кар’єру, а за правління Траяна виконував функцію його особистого секретаря (magister epistolarum).

Сучасні дослідники, намагаючись зрозуміти думку Светонія, стверджують, що той, правдоподібно, мав на увазі пасивність Флавія Климента щодо імператорського культу, який так активно розвивав Доміціян. А такими, передовсім, були християни, тому не раз зазнавали переслідувань і гонінь. З цього можна було би припустити, що характеристика Флавія Климента як людини contemptissimae inertiae може бути натяком на його симпатію або навіть приналежність до первісної спільноти християн.

Підтвердження такого припущення знаходимо у свідоцтві іншого римського історика грецького походження Діона Кассія.

Діон Кассій (Lucius Claudius Cassius Dio Cocceianus; 155-229)

Діон Кассій у своєму творі Римська історія так само згадує про епізод з життя імператора Доміціяна, про який розповідав Светоній. Проте його розповідь є конкретнішою і зрозумілішою. Ось його слова:

«Цього ж самого року (95) Доміціян разом із багатьма іншими засудив консула Флавія Климента, незважаючи на те, що він був його двоюрідним братом і який мав за жінку одну з його родичок, Флавію Домітіллу. Їх обох, як також і інших, він звинуватив в атеїзмі та зіпсованості юдейськими звичаями. Одних було приречено на смерть, іншим конфісковано майно. Що стосується Флавії Домітілли, то її тільки вислано на заслання в Пандатарію» (Римська історія, 67,14).

Бачимо, що текст Діона Кассія надає більше інформації до попередньої розповіді Светонія. По-перше, від нього ми довідуємося, що кари Доміціяна зазнав не тільки Флавій Климент, але також його дружина Домітілла. По-друге, автор виразно називає причини, через які їх засуджено: атеїзм і прихильність до юдейських звичаїв. Якщо взяти до уваги той факт, що у первісному християнстві більшість становили вихідці з юдаїзму, як також ставлення християн до культу імператора, то це дає нам вагому підставу висунути гіпотезу про те, що Флавій Климент та його дружина Домітілла могли справді належати до християнської спільноти Риму. З черги, це також було б виразним свідоцтвом того, що християнство за правління Доміціяна проникло у вищі сфери тогочасного суспільства і мало тут своїх представників. Проте це лише здогад, що немає вагомих документальних свідчень.

Наведене припущення знаходить свій відгомін у вже згаданого церковного історика Євсевія Кесарійського.

Євсевій Кесарійський (260-340)

У своїй Церковній історії Євсевій, описуючи часи правління Доміціяна, згадує, між іншим, і про таке:

«В часі, який описуємо, наша віра так просіяла, що навіть письменники, далекі від нашого вчення, не втрималися, щоб не розповісти про це переслідування і його мучеників. Вони точно окреслили його час: п’ятнадцятий рік Доміціяна, Флавія Домітілла, племінниця Климента Флавія, одного з тодішніх римських консулів, за визнання віри в Христа була разом з багатьма іншими покарана виселенням на острів Понтія» (Церковна історія, ІІІ,18,4).

Текст Євсевія, що можна легко зауважити, в деяких історичних деталях діаметрально відрізняється від попередніх. Передовсім, йдеться про те, що Флавія Домітілла фігурує тут не як дружина Флавія Климента, римського консула, але як його племінниця. Опісля, за Євсевієм, місцем заслання Флавії Домітілли був острів Понтія, а не Пандатарія, як про це згадує Діон Кассій. Проте для нас важливим є те, що Євсевій підтверджує той факт, що Флавію Домітіллу все ж таки засудив Доміціян саме за причетність до християнської віри.

Однак виникає запитання: яку Флавію Домітіллу мав на увазі Євсевій, оскільки історія знає три постаті, які фігурували під таким самим іменем:

Флавія Домітілла, звана Старшою:

була дружиною римського імператора Веспасіяна та матір’ю імператорів Тита і Доміціяна, а також Флавії Домітілли Молодшої.

Флавія Домітілля Молодша:

ймовірно була дружиною Квітно Петіліо Черіале (Quinto Petilio Ceriale), римського генерала, родича імператора Веспасіяна.

Флавія Домітілла, християнська свята:

була дочкою Флавії Домітілли Молодшої та батька, ім’я якого не є відомим. Вони була також племінницею імператора Доміціяна. Саме її ім’я є серед імен святих Церкви.

Про яку з цих трьох говорить Євсевій, сказати важко. З огляду на час, Флавія Домітілла, християнка, цілком могла бути дружиною Флавія Климента консула, адже відомо, що вона народилася близько 60 р., а він був консулом близько 95 р. У кожному разі тексти згаданих істориків не дають найменшого приводу ідентифікувати Флавія Климента з Климентом, єпископом Риму. Проте, як побачимо пізніше, ця інформація приведе до постання літератури, званої псевдо-климентинською, яка намагатиметься пов’язати консула Климента з єпископом Климентом.

IV. Псевдо-климентинські джерела

Під назвою псевдо-климентини у сучасній науковій літературі розуміють передовсім два твори – Homiliae (Гомілії, Бесіди) та Recognitiones (Зустрічі, Розпізнавання). Оскільки обом текстам властивий особливий літературний жанр, який відповідає романові, то нерідко ці два твори фігурують під назвою «Псевдо-климентинський роман».

Homiliae

Перший твір зберігся у грецькій версії у двох рукописах – Паризькому (Parisinus gr. 930) з XII ст. та Римському (Codex Ottobonianus 443), який відкрили щойно у 1838 р. Він зберігається у Ватиканській бібліотеці і датується XIV ст. Другий рукопис, що є краще впорядкованим, містить 20 гомілій, яким передують три інші документи:

Лист Петра Якову, єпископові Єрусалимському;

Відповідь Якова Петрові, де він зобов’язується зберігати в таємниці надіслані йому документи, особливо щодо тих представників спільноти, які не пробули у християнському житті щонайменше 6 років;

Лист Климента Якову, у якому він сповіщає останнього про смерть Петра, як також про те, що той перед своєю смертю призначив його, Климента, своїм спадкоємцем з усіма правами, що випливають з цього апостольського уряду.

Homiliae є збіркою катехиз апостола Петра, які той виголошував протягом своїх місійних подорожей. У них часто йдеться про єдність Бога, походження зла, а також про Правдивого пророка. Усі ці богословсько-доктринальні фрагменти є результатом диспуту апостола з Симоном чарівником, про якого читаємо у Діяннях Апостолів 8, 9-10. Водночас Homiliae частково відображають вчення ебіонітів та юдейських гностиків, яке цілковито всуперечить новозавітній доктрині. Можливо тому Homiliae не зазнали такого поширення, як Recognitiones.

Recognitiones

На відміну від Homiliae, текст Recognitiones зберігся у щонайменше 120 рукописах, щоправда, у латинській версії, якій завдячуємо Руфінові з Аквілеї. Але існування грецького оригіналу поза сумнівом. Про це свідчить сам Руфін, який у листі до Гавдеріха Веллетрійського, що пізніше став передмовою до видань Recognitiones, пише:

«Думаю, що ти знаєш про те, що існують дві версії цього самого твору грецькою мовою, який наш Климент назвав Anagnoseon або Recognitiones. Ці дві версії, які в деяких частинах різняться, здебільшого дотримуються тієї самої розповіді».

Говорячи про дві версії того самого твору, Руфін має на увазі Homiliae та Recognitiones. Проте це розрізнення було зроблено набагато пізніше. За структурою Recognitiones  поділяються на 10 книг. Коли ж порівняти зміст Homiliae та Recognitiones, то бачимо, що вони є майже ідентичними, за винятком деяких частин. Наочно цю схожість наведено у таблиці.

Порівняльна таблиця подібностей та розбіжностей між Recognitiones і Homiliae

Epitomae

Окрім згаданих творів існує також третій, який фігурує під назвою Epitomae (Витяги). Він зберігся у трьох рукописах варіантах. Найдавніша Epitoma датується VII-VIII ст. Epitomae – це витяги з двох попередніх творів. Вони служили літургійному вжиткові. Їх автори ставили перед собою мету подати біографію Климента Римського, оминаючи при цьому всі богословсько-доктринальні частини, якими переповнені Homiliae та Recognitiones.

Коли спробувати коротко викласти зміст Epitomae, то схематично його можна було б представити так:

Глави 1-142:             представлення у стислій формі дидактичних частин, які містяться в Homiliae.

Глави 143-144: перехід до наступної частини твору.

Глави 145-147: стислий переказ Листа Климента Якову.

Глави 148-173:          розповідь про заслання Климента в Херсонес, його місійну працю серед в’язнів у мраморних каменоломнях та його мучеництво за Христову віру (авторства Симеона Метафраста).

Глави 174-179:          розповідь про чудо з дитям під назвою «peri. tou/ qau,matoj tou/ gegono,toj eivj pai/da u`po. tou/ a`gi,ou i`eroma,rturoj Klh,mentoj», авторство якого приписують Єфремові, єпископові Херсонесу, та закінчення.

Не вникаючи детально у розповідь Epitomae про Климента, хочу лише наголосити, що саме цей твір став одним із основних джерел для слов’янських агіографічних писань, які набули особливого розвитку з часу віднайдення мощів Климента Римського, яке завдячуємо солунським братам Кирилові і Методію.

Климент Римський у «Псевдо-климентинському романі»

У псевдо-климентиському романі Климент Римський виступає одночасно як головний герой і оповідач. Про себе він розповідає від власного імені. Що довідуємося з його розповіді?

Отож, вже на самому початку автор наголошує на тому, що він є корінним римлянином (Ἐγὼ Κλήμης, Ῥωμαίων πολίτης). Шукаючи відповіді на питання про життя після смерті, як також і на інші, пов’язані з цим теми, він вдається до ради філософів, астрологів, і навіть до чарівників. Але вони не можуть дати йому задовільної відповіді.

Одного разу в Римі Климент зустрічає чоловіка на ім’я Варнава, який розповідає йому про Сина Божого, що приніс на землю добру новину про Царство Боже та про вічне життя. Познайомившись з Варнавою, Климент вирішує податися до Юдеї. Прибувши до Кесарії Стратонської, найбільшого міста Палестини, він, за посередництвом Варнави, зустрічається з апостолом Петром, який приймає його дуже радо. Саме тут, спілкуючись із Петром, Климент отримав відповіді на питання, які відкрили йому очі. Апостол, бажаючи його ще більше повчити у християнській доктрині, бере його зі собою в місійні подорожі, основою яких є диспути з Симоном чарівником. Разом з Петром подорожують так само Микита і Аквіла, які раніше були учнями Симона, але пізніше, завдяки апостолу Петру, навернулися до Христової віри.

Беручи участь в усіх публічних диспутах апостола, Климент отримує він нього розпорядження викласти усе сказане і почуте на письмі і передати апостолу Якову. Згодом Климент отримує хрещення від самого Петра.

Найцікавіша розповідь розпочинається у книзі VII Recognitiones, відповідник якої є також в Homiliae, коли Климент вирішує розповісти апостолові Петру історію свого життя, особливо зупиняючись на трагічній долі своєї родини. За його словами, він був сином Фаустиніана і Маттідії. Його батько був близьким родичем імператора, так само і мати походила з вельможної римської сім’ї. Подружжя мало трьох синів, наймолодший з яких був саме він, Климент. Коли йому виповнилося 5 років, матері приснився сон, в якому вона почула голос, що велів їй покинути місто на 10 років разом з дітьми, якщо ж вона залишить, їх чекає смерть. Про це все Климент довідався від свого батька.

Оскільки Фаустиніан був люблячим батьком, він дав своїй дружині Маттідії кошти і відправив разом з двома синами морем до Атен. Третього ж сина він залишив при собі. Через рік, Фаустиніан вислав своїх слуг, щоб ті довідалися, як живе дружина і сини, даючи їм на дорогу немалу суму грошей. Однак слуги зникли безслідно. Через три роки він знову вислав інших. Ті повернулися, проте не знайшли жодної вістки про родину Фаустиніана.

Урешті-решт Фаустиніан у розпачі подався до порту, щоб розпитати моряків, чи вони бува щось бачили, а може й чули про Маттідію і двох синів. Різні різне говорили, однак нічого конкретного ні від кого він не довідався.

Залишивши Климента у віці 12 років у Римі на опіку прокураторам, Фаустиніан сам подався на пошуки дружини та дітей. З того часу, закінчує Климент, «минуло 20 років, а я ніколи не отримав жодної вістки про нього». З того робимо висновок, що коли Климент розповідав про усе це апостолові Петрові, то мав 32 роки. Ця розповідь Климента є немовби закваскою усього роману.

Далі, добравшись до острова Арадо, Петро, коли Климент на деякий час його випередив, зустрічає жебрачку, що сидить на головній площі і просить милостиню. Вона розпочинає розповідати йому про своє життя. Петро, знаючи історію родини Климента, розпізнає в жебрачці Маттідію, його матір. Вона, щоправда, уточнює деякі деталі щодо свого сну.

Отож, вона стверджує, що рідний брат її чоловіка запалав до неї шаленою пристрастю. Вона ж, цінуючи як найбільший скарб чистоту, вирішила нічого не казати чоловікові. Шукаючи шляхів вирішення проблеми, вигадала, що їй приснився сон, у якому почула голос якогось бога, що казав їй покинути свою країну. Попливши морем до Атен, потрапила у шторм, після якого сама вижила. Натомість про синів своїх не має жодної вістки.

Щоб не продовжувати довго цієї розповіді, згадаю тільки те, що увесь цей роман, як і більшість романів, закінчується добре. Климент упізнає у ціій жінці свою матір. Опісля разом з нею вони упізнають двох інших братів, якими виявилися Микита і Аквіла, що були раніше учнями Симона чарівника. Наприкінці усі разом вони віднаходять свого батька, який приймає хрещення, стаючи одним з послідовників Христа.

З Листа Климента Якову довідуємося вже, що Петро перед своєю смертю призначає його своїм спадкоємцем і просить Якова визнати Климента Главою Церкви.

Таким чином, як бачимо, Псевдо-климентинський роман таємно пов’язав між собою Климента, єпископа Риму, з Климентом Флавієм, консулом. Приводом для цього послужила згадка про те, Климент, учень апостола Петра, походив з родини імператора.

Критичний аналіз Псевдо-климентинського роману

Очевидно, розповідь про Климента, яку подають нам Homiliae та Recognitones, не можна вважати історичною. За нею стояла ідеологічна мета. Саме на це, ще на початку минулого століття звернув увагу протестантський дослідник O.Cullmann. Він висунув гіпотезу, яку донині підтримують дослідники псевдо-климентин, про те, що в основі виникнення Homiliae та Recognitones лежить якийсь Первісний твір (Grünschrift), який, правдоподібно, складався з кількох документів, на які складаються:

Проповіді Петра:

документ «таємного характеру», який виник під кінець І ст. або на початку ІІ ст. Його автором мусив бути якийсь юдео-християнин, народжений у Зайорданні, що був противником апостола Павла.

Подорожі Петра:

вони виникли пізніше. Їх автор намагався переробити Проповіді Петра, усуваючи з них анти-павліські настрої та приписуючи їх авторство Климентові Римському, знаній постаті у Первісній Церкві.

Юдейська Апологія:

документ, який виник наприкінці І ст. і не пізніше 135 р. У ній містилися богословські трактати, які мали на меті оборону юдейського монотеїзму, свобідної волі та боротьбу з концепцією фатуму, яку пропагували стоїки.

Римська п’єса:

вона стала зв’язковим елементом між усіма попередніми документами. В її основу була покладена історія родини Климента Римського, яка пережила трагічну розлуку і була назад возз’єднана завдяки проповіді апостола Петра. Між іншим, саме тому одна з версій псевдо-климентин так і називається: Recognitiones, тобто Зустрічі.

Як бачимо, всі згадані твори постали у різний час, однак їх спільним знаменником є те, що їх автори основною дійовою особою завжди намагалися вивести родовід Климента Римського з кесарської родини. Логічно виникає запитання: чому?

Дати відповідь на це зовсім недавно спробував французький дослідник B.Pouderon. Він звернув увагу на те, що в тій редакції псевдо-климентинського роману, в який він дійшов до наших днів, існують дві тенденції ідентифікації Климента Римського з вихідцем з імператорського дому, тобто з Климентом Флавієм. Одна має єврейське, друга – християнське походження.

Єврейська тенденція:

Климент з псевдо-климентин – це консул Климент Флавій,

єврей прозеліт

Єврейську тенденцію, яка представляє Климента як прозеліта, дослідник вбачає у словах самого Климента, що їх передає автор Homilae. До речі, у іншому псевдо-климентинському творі Recognitiones не знаходимо аналогічних відповідників. Отож, дискутуючи з Апіоном, представником грецької культури, Климент свідчить таке:

«До сих пір я доглибно вивчав різні системи знаменитих філософів, однак не знайшов у них жодної користі, окрім доктрини, яка є у Юдеїв. Один представник цього народу прибув був до Риму. Протягом однієї щасливої зустрічі він виклав мені з великою простотою доктрину про божественну єдність» (Гомілія V, 28,2).

Як бачимо, у цьому фрагменті Климент ідентифікує себе з тим, який цілковито повірив єврейській релігійній доктрині. Мало того, єдність божества є для нього основним переконливим аргументом.

Інший фрагмент з Homilae, на який звернув увагу  B.Pouderon, вкладений в уста Аніона. Він змальовує Климента публіці такими словами:

«Ось Климент, благородне походження та погляди якого я довго перед вами звеличував. Я говорив вам, що цей чоловік є з роду Кесаря Тиверія. Він має доглибне розуміння грецької культури, але, тим не менше, захопився одним варваром, щоб діяти і говорити по-юдейськи. Він думає, що посвятився практиці побожності. Але, скажи мені, чи не допускаєшся більшої провини через те, що покинув звичаї своїх предків для того, щоб приєднатися до варварських звичаїв?» (Гомілія ІV, 7,2-3).

Апіон у своїй промові виразно закидує Климентові прозелітизм, який полягає у відверненні від віри своїх попередників. Доливає оливи у вогонь і той факт, що Климент походить зі славної римської родини.

Шукаючи історичного підґрунтя ситуації, описаній у Homilae, B.Pouderon натрапив на один з фрагментів Вавилонського Талмуду (תלמוד בבלי), який датується VI ст. Саме в ньому йдеться про свято Геннусія, коли жиди споминали всіх неєврейських царів, які спричинилися до блага жидівського народу. Там рівно ж знаходимо розповідь про одного високопоставленого чиновника при римському імператорі Доміціанові по імені Кеті бер Шалом. У час, коли імператор задумав викорінити з римської імперії усіх жидів, Кеті бер Шалом став на їх захист, кажучи:

«Світ не може існувати без євреїв, як без вітрів – сказав він, аргументуючи свій захист.

- Імперія без євреїв буде неповноцінною...».

А далі цитую за текстом:

«Катія бен Шалом врятував єврейський народ, але сам був засуджений на смерть разом зі своїми товаришами за перемогу у спорі з імператором. Коли його провадили на місце страти, він почув з натовпу слова жінки, яка сказала: “Горе кораблеві, який не заплатив данини…”. І він зрозумів натяк. Не може він потрапити до Майбутнього світу з євреями, будучи необрізаним. Катія бен Шалом нахилився і на очах усіх відтяв собі край плоті. А перед смертю сказав:

- Віддайте моє майно равві Акибі (великий учитель Мішни, II ст.)

І ось почувся Голос з Неба, який казав:

- Катія Бен Шалом знайшов уділ у Майбутньому світі...

Сказав равві:

- Буває, що людина заслуговує на Майбутній світ в одну мить, але буває й так, що на це знадобляться роки тяжкої праці...» (Вавилонський Талмуд, Абода Зара, Лист 10 б).

Бачимо, що суть розповіді Талмуду полягає в тому, що високий чиновник Римської імперії прийняв юдейську віру через власноручне обрізання. Однак вона містить в собі певні недоречності.

З одного боку, текст виразно вказує на те, що римський чиновник не був за національністю євреєм, оскільки не був обрізаним. З іншого, його ім’я має єврейське походження – Катія бен Шалом. B.Pouderon пояснює це так: ім’я Катія бен Шалом перекладається як Син Миру. Натомість, переносячи його ґрунт латинської мови, можна перекласти як Clemens. У результаті такого аналізу дослідник прийшов до висновку, що у коренів єврейської тенденції ідентифікації Климента з псевдо-климентинського роману з Климентом Флавієм, жидом-прозелітом стоїть якась історична розповідь про мученика за віру, який походив з славного римського роду.

Християнська тенденція:

Климент з псевдо-климентин – це консул Климент Флавій,

християнин

Християнська тенденція псевдо-климентиського роману, на думку B.Pouderon, проявляється там, де є намагання показати, що Климент Римський, учень апостола Петра, був саме християнином Климентом Флавієм, консулом. Дослідник вбачає її слід у словах Климента, що їх знаходимо як в Homiliae, так і Recognitiones. Ось як вони звучать:

«Є багато поважних осіб, які походять з роду Кесаря. Моєму ж батькові, який був його родичем і від якого отримав виховання, сам Кесар дав за жінку одну з представниць славної родини. Від неї він мав двоє близнят, ще перед тим, як народився я» (Recognitiones VII, 8,2).

Автор і оповідач псевдо-климентинського роману намагається показати, що він по лінії батька походить з родини Кесаря. Саме він був родичем батька Климента і навіть сам знайшов йому жінку з-посеред знатних римлянок. Окрім того, християнський автор псевдо-Климентин намагається наголосити на тому, що Климент був учнем апостола Петра. Мало того, що Петро доручив йому провадити після себе Церкву. Таким чином, Климент став його безпосереднім наступником.

Щоб краще зрозуміти цей напрямок думки головного героя псевдо-климентин, відкличмося до одного з давніх старохристиянських документів під назвою Passio SS. Nerei et Achillei. Святі Нерей і Ахіллей належать до легендарних святих римської Церкви, історичних відомостей про яких нині немає. Отож, у цьому Passio йдеться про те, як Нерей і Ахіллей були євнухами у однієї вельможної римлянки по імені Домітілла, яка походила з кесарського роду. Після смерті матері вона хотіла зійти на неправедну життєву дорогу, але євнухи зупиняють її, пригадуючи виховання матері. Суть усієї розповіді в тому, що Домітілла завдяки євнухам стала ревною християнкою, що зазнала вигнання.

Для нас, однак, цікавим є те, що в цьому документі згадується рівно ж Климент Флавій і Климент, єпископ Римський. Лише, на думку автора Passio SS. Nerei et Achillei перший, тобто консул, був дядьком єпископа Риму. Коли порівняємо це свідчення зі свідченням Євсевія Кесарійського, то можемо віднайти певну спільну ідеологічну думку між цими різними документами, а саме намагання показати, що Климент Флавій мав пряме відношення до Климента Римського.

V. Агіографічні джерела

Агіографічні джерела зберегли кілька цінних документів, які проливають світло на проблематику ідентичності третього після апостола Петра наслідника Римського апостольського престолу. Звичайно, стиль і жанр агіографічної літератури є особливий. Передовсім він ставить перед собою мету наголосити на тих сторонах життя людини, які б виразно вказували на її святість. Однак знаходимо тут так само багато цінної інформації історичного характеру, оскільки основним полем для пера агіографа є людина, яка жила у чітко визначений період історії.

Отож, можемо вказати на кілька документів агіографічного жанру, які належать до тематики, що нас цікавить. Це

Passio Sancti Clementis

Аналізуючи патристичні свідчення про Климента Римського, ми мали можливість зауважити, що вони не згадують про мученицьку кончину Климента Римського. Єдиним винятком є Руфін з Аквілеї, який у листі до Гаудеріха Веллетрійського одним словом натякає на те, що учень апостола Петра Климент закінчив свій життєвий шлях як мученик.

Свідчення про мучеництво Климента починає набувати великого розголосу з V ст. Отож, для прикладу, в одному з послань Папи Зосими від 417 р. знаходимо згадку про нього, як про мученика Церкви.

Однак, здається, що основою усіх документів про Климентове мучеництво став твір Passio Sancti Clementis. Він походить з V ст. і зберігся у грецьких і латинських версіях. Останні дослідження виявили, що першим все ж таки постав латинський варіант цієї розповіді, а потім його переклали грецькою.

Passio Sancti Clementis розповідає про те, як Климент, за проповідування християнської віри в Римі та за навернення багатьох представників тодішньої аристократії, був приречений на заслання до Херсонесу, однієї з найбільш славних грецьких колоній. Прибувши туди, він знаходить там багатьох християн, які працювали тут як каторжники в мармурових каменоломнях. Завдяки місії Климента за короткий час у Херсонеському поселенні багато з поган навернулося, постали численні храми. Ця вістка донеслася аж до Риму, звідки прийшов наказ стратити Климента. Його відвезли човном у море, прив’язали до шиї якір і втопили. Багато людей спостерігали за цим з берега, опісля ж вирішили знайти тіло мученика. Коли чудесним способом море розступилося, люди, на чолі з Климентовими учнями Титом і Фивом, віднайшли на місці, де втопили Климента, маленьку церковцю, яку спорудили ангели, де знаходилися його мощі. Доказом того, що ці мощі належали саме Климентові, був якір, який лежва біля домовини.

Люди вирішили не забирати мощі, а залишити їх на місці. Щороку у день смерті Климента, море розступалось, і побожні прочани могли помолитися біля гробу мученика і досвідчити його заступництва.

У деяких версіях Passio Sancti Clementis додана також розповідь про Чудо з хлопцем, батьки якого забули його біля гробу мученика. Йдучи додому, зауважили, що сина біля них немає. Повернулись до моря, але воно вже зімкнулося. У розпачі вони повернулися до свого дому, вже не сподіваючись побачити хлопця. Але наступного року у той самий час – день смерті Климента – вони прийшли знову до його гробу. На превелике здивування батьки знайшли хлопця живим і здоровим. Розпитуючи його про те, як він вижив, хлопець вказав рукою на гріб Климента, показуючи цим самим, що сам мученик опікувався ним.

Очевидно, що розповідь Passio Sancti Clementis містить багато фантастичних елементів, тому у науковій літературі вона також фігурує під назвою Легенда про мучеництво Святого Климента. Деякі літературні критики навіть схиляються до думки, що початки цієї легенди виникли в Римі, опісля вона поширилася в Херсонесі, щоб потім знову повернутися на Захід. Підтвердженням цього може бути твір Григорія з Тур під назвою Книга чуд на славу мучеників.

Григорій з Тур (538-593): Книга чуд на славу мучеників, 35

У 35 главі згаданого твору Григорій розповідає про Климента Римського. Між іншим, він чітко стверджує, що Климент був мучеником. Його утопили в морі з якорем на шиї. Мощі святого спочивають на дні моря, а в день його мучеництва море розступається на три милі, так що паломники безперешкодно можуть прийти і помолитися біля гробу мученика.

Григорію не відоме місце мучеництва Климента, тобто Херсонес. Він тільки каже, що його мощі спочивають на дні моря. 36 глава цього ж твору наводить на здогад, що за Григорієм, Климент мав утонути біля берегів французького міста Лімузен, на півдні Франції.

Він згадує про те, як одного разу основне джерело, яке зрошувало всю околицю, змінило своє русло: почало витікати у багні. Це навело жах на хліборобів, які боялися за свій урожай, оскільки не було його чим підживити. Через три роки усі навколишні поля і сади висохли. Врешті-решт, місцевий священик на ім’я Арідій на прохання селян узяв мощі, які в селі вважали мощами Климента, і поставив на місці, де спочатку витікало джерело. Помолившись, він сказав: «Якщо це справді мощі Климента, то нехай вони покажуть свою силу». Після того, поклав мощі на місце попереднього витоку джерела і воно відразу повернуло своє русло там, де витікало спочатку.

Мартирології, Синаксарі і Понтифікальні книги

На відміну від попередніх агіографічних документів, Мартирології і Понтифікальні книги належать до тих, які мають свій статус і ранг, оскільки служать до літургійного вжитку. Що ж вони розповідають нам про Климента?

Коли йдеться про Мартирології та Синаксарі, то найбільш відомими серед них є три наступні:

Мартирологій Єроніма (Martyrologium Hieronymianum).

Римський Мартирологій (Martyrologium Romanum).

Константинопольський Синаксар (Synaxarium Constantinopolitanum).

У різних Мартирологіях пам’ять Климента Римського святкується саме як пам’ять мученика. Вона припадає на 23 або 24 у Мартирологіях, а у Константинопольському Синаксарі – на 25 листопада.

І так, у Мартирології Єроніма, який зберігся у кількох кодексах, знаходимо дві відмінні згадки про Климента. Перша вказує на те, що він був просто єпископом Риму:

«Romae Clementis episcopi».

Друга ж підкреслює і те, що він був також мучеником:

«Romae Maximi natale sancti Clementis episcopi et martyris».

На відміну від Мартирологія Єроніма, Римський Мартирологій подає більше інформації про святого Климента. У ньому знаходимо такий запис про нього:

«Natalis sancti Clementis papae, qui tertius post beatum Petrum apostolum pontificatum tenuit, et in persecutione Traiani apud Chersonesum relegatus, ibi alligata ad collum eius anchora in mare paecipitatus (вкинутий) martyrio coronatur; cuius corpus Nicolao primo pontefice Romam translatum, in ecclesia, quae eius nomine antea (раніше) fuerat extructa (зведена), honorifice (почесно) reconditum () est».

Бачимо, що Римський Мартирологій хоче підкреслити кілька головних моментів, пов’язаних не тільки з життям, а також з культом св. Климента:

Климент названий Папою;

він був наступником на апостольському престолі третім після апостола Петра;

Климент за імператора Траяна був висланий на заслання, де увінчав своє життя мученицькою смертю;

він був замучений через втоплення в море з прив’язаним до шиї якорем;

його мощі переніс до Риму Папа Миколай І і встановив у церкві, яка була споруджена ще раніше в його честь.

У Константинопольському Синаксарі, як ми вже згадували, пам’ять Климента Папи святкується 25 листопада разом зі священномучеником Петром Олександрійським. Інформація, яку він містить, базується здебільшого на Псевдо-климентинах, а також на розповіді про Мучеництво Святого Климента. Однак вона без усіляких труднощів говорить сама про себе:

«Пам’ять святого священномученика Климента Папи Римського, учня “дорогоцінного” Петра апостола. Цей був римлянином з походження, походив із царського роду, син Фауста і Маттідії. Він осягнув усе знання грецької освіти. Одного разу, зустрівши Петра, найвищого главу апостолів, був навчений ним Христової істини і став автором апостольських установ. Його висвятили на пастиря віруючих Церкви в Римі. За царя Траяна через проповідування та проголошування Христа його ув’язнили, і за те, що він (Климент) не послухався (царського) наказу, його заслали у пустинне місце біля Херсонесу. Там далі поклали на його шию якір залізний і кинули у безодню (море). А тоді безодня відступила на три милі, і народ, прийшовши, там знайшов його з великою радістю уповаючи на Господа. Це сталося сьомого дня».

Обширну інформацію, яка подекуди повторюється, але вносить багато чого нового у біографію Климента, знаходимо так само у Понтифікальних книгах:  

«Климент, був Римський громадянин, з регіону Celio monte, від батька Фаустина (на апостольському престолі) сидів 9 років, 2 місяці, 10 днів. Його понтифікат припав на час правління імператорів Гальби і Веспасіяна та консулів Трагали, Веспасіяна і Тита. Він написав багато ревних книжок про християнську релігію (увінчаний мучеництвом).

Климент утворив 7 регіонів, поділив нотарів вірних церкві, щоби вони списували діяння славних мучеників, кожний у своєму регіоні. (Він також написав два листи, які звуться католицькими. Він кермував Церквою з мандату блаженного Петра, оскільки йому Господом Ісусом Христом катедра передана була. Про це говориться в листі до Якова, якого Климент написав з доручення апостола Петра. Саме Климентові була передана апостольська катедра, ще перед Ліном і Клетом. Ті ж виконували священичу місію, а пізніше отримали єпископське рукоположення. Він висвятив 10 пресвітерів, 2 дияконів та 15 єпископів по різних місцях. Прийняв мучеництво третього року Траяна. Похований в Греції».

Новизна, яку вносять Понтифікальні книги, стосується передовсім точних років понтифікату Климента, його адміністрування та священнодіяння. Досить цікавою є інформація про те, що Климент похований у Греції. Ця думка може бути прийнятною, якщо врахувати, що Херсонес був грецькою колонією. Однак таке ствердження є також ознакою того, що автор цього запису не знав докладно про місце захоронення третього після апостола Петра наступника на Римському апостольському престолі. Проте він був твердо переконаний в тому, що Климент загинув смертю мученика. Це він особливо намагався підкреслити.

Закінчення

Отож, ознайомившись із панорамою свідчень традиції Церкви про Климента Римського, що можемо напевно ствердити про його історичну ідентичність?

Він є історичною постаттю, яка здобула в первісному християнстві значну популярність, про що вже свідчить приписування йому великого числа творів.

Він був третім наступником верховного апостола Петра на Римському апостольському престолі.

Климент, поза сумнівом, є автором Листа до Коринтян, який мав величезний авторитет в первісному християнстві, до тієї міри, що деякі кодекси зачислюють його до низки книг Нового Завіту.

У честь цього ж Климента в Римі, ще далеко до віднайдення його мощів солунськими братами Кирилом і Методієм у Херсонесі, була споруджена церква.

Климент мусив бути прекрасно обізнаний з як з греко-римською, так і з юдейською культурою, хоча більшою мірою виявляє риси вихованця юдаїзму.

Не має так само підстав сумніватися в тому, у що свято вірить традиція Церкви, а саме у Климентове мучеництво. Саме це переконання змусило Кирила Філософа ревно шукати мощі Климента Римського в Херсонесі.

Решта сторін життя цього славного святого Церкви, як підкреслювалося на самому початку через недостатність достовірних джерел, залишаються для нас поки-що закритими.     

Проте, вже на підставі тих відомостей які маємо можемо сміливо сказати: св. Климент Римський, Папа, той, що «чув науку Апостолів на власні вуха», належить до тих найбільших світичів Церкви, які своїм життям і навчанням формували цілі покоління. Це стосується так само нашого українського народу. У своїй знаменитій монографії про Климента Римського «Святий Климент у Корсуні», І.Франко, про його культ у Київській Русі, писав таке:

«Був мабуть такий момент, коли святий Климент готов був стати нашим національним святим, патроном руської землі, популярним пізніше як св. Юрій або св. Миколай».

Продовжуючи думку великого Каменяра, можна піти набагато далі. Формуючи свою еклезіологію, Київська Церква намагалася показати своє апостольське походження. Климент Римський поряд з апостолом Андрієм стали в підвалинах цієї богословської концепції. Ця думка пронизує також мислення нашого Патріарха Йосифа у його Історії Вселенської Церкви в Україні. 

Спадщина апостолів Андрія і Климентія Римського є немов би тим спільним фундаментом, який об’єднує та утверджує колись єдину Київську Церкву. Тому студії спадщини Климента Римського, розвиток його культу є надзвичайно важливими, особливо в Україні. Сподіваймося і молімо св. Климента, щоб за його заступництвом, єдність у вірі і ділі стала основною стратегічною метою нашої Церкви і народу. 

Єрм. Юстин Бойко, студит

Рим, 8 грудня 2009 року Божого

Празник Святого Климента Папи Римського

Інститут Святого Климента Папи Римського УКУ в Римі