Чужа серед своїх.
Шановна редакціє часопису «До Світла», я є постійним читачем нашого журналу і завжди з нетерпінням очікую на новий номер. Поряд з цікавою та корисною інформацією про події, що відбуваються як на Україні, такі і в Італії, мене найбільше вражають розповіді жінок у рубриці «Долі». Ці історії є вражаючими, оскільки кожне слово кричить правдою, немає там вимислу чи фантазії, просто невигадані історії з життя наших жінок в Італії. Хочу сам поділитися з читачами часопису історією, свідком якої ненароком став я сам.
Одного разу, йдучи попри собор Святого Петра у Римі, помітив жіночку, чий сумний погляд та постава не дали мені помилитись – вона була українкою. Хотів йти далі, бо саме того дня мав багато справ і мусив квапитись, та ноги повернули мене назад. Жінка була дійсно українкою, назвалась Марією.
З сльозами на очах розповіла історію, що так схожа на історію її співвітчизниць, які приїжджають до Італії в пошуках кращої долі. Марія приїхала до Італії, не маючи ні знайомих ні рідних, у «Карітасі» прожила два тижні, сподіваючись за той час знайти роботу. Та нічого не вийшло, без роботи, житла та з копійками в кишені залишилась на вулиці. Будучи студентом та проводячи весь свій час в університеті та колегії, нічим реальним я їй не міг допомогти, хіба що порадою. Тому запропонував Марії підійти на парохії Сергія і Вакха, Святої Софії, та до монастиря отців Василіан у Римі, дав адреси, порадивши після богослужіння підійти до жінок біля церкви, ті обов’язково чимось допоможуть. Обмінявшись номерами телефонів, ми розійшлись.
Сумний погляд Марії все не виходив мені із голови, я спробував сам знайти їй роботу, та нажаль нічого не вдавалось. Непогана пропозиція роботи для Марії з’явилась за декілька місяців. Я одразу зателефонував до жінки, та вона вже знайшла роботу, якою цілком задоволена. На мої запитання про те, де знайшла роботу, чи стала їй в пригоді та інформація, яку дав при першій нашій зустрічі, Марія сухо розповіла неприємну для мене історію…
Скориставшись моєю порадою, Марія почала відвідувати церкву, бо тут є можливість помолитися, почути рідну мову, зустріти своїх краян, дістати допомогу чи просто корисну пораду. Та з працею ніхто не допомагав, після служби жінки збирались у своєрідні групки, де «чужакам» не було місця… При іншій парохії після служби за столом не було місця, ніхто не звернув увагу на нову-чужу, яка ніяково стояла наодинці, адже з порожніми руками не посміла підійти. Ніхто не запросив до столу…
З часом Марія почала помічати, що виходячи з церкви, жінки чинять зовсім протилежне від почутого на проповіді від священика. Їх поведінка не завжди відповідала законам та вченням Христової церкви.
Зараз Марія не відвідує більше нашої церкви, в найбільш скрутний момент її життя їй подали руку жінки, що люб’язно заговорили з нею одного дня в парку. Вони були протестантами. Зараз Марія є членом цієї громади, а на мої намагання повернути її до Церкви весь час згадувала, що там вона була нікому не потрібною…
Не знаю, чия в тому вина? Часто священик, будучи заклопотаним, може й не помітити і не надати достатньої уваги окремим людям, що того вкрай потребують, але в таких випадках ми самі повинні діяти від його ж імені, бути учнями Ісуса Христа, який, як добрий пастир, залишав усе стадо у пошуках загубленої вівці.
На завершення прошу жінок, які відвідують Церкву, причащаються Тіла і Крові Христової, поводитися як справжні християни. Будьте практикуючими і досконалими християнами, такими, як були первісні християни. Адже не достатньо називати себе віруючим тільки через те, що регулярно відвідуєте Богослужіння, бо віра ваша без добрих діл є мертвою. Будьте справжніми учнями Ісуса, наслідуйте його життя і пам’ятайте слова із Святого Євангеліє: «Що ви зробите найменшому з моїх, це ви зробите мені…».
Маю надію, що за нашими молитвами, Марія все таки повернеться до правдивої християнської віри, а якщо ні – хай розсудить Господь.
Володимир
