Заувага до статті «Життя на кнопці або giri tremendi» (див. «До Світла» жовтень 2008)
Прочитавши розповідь Оксани Мицавки про її пригоди під час проживання в одному з так званих українських гуртожитків в Італії, мені і самій пригадались і мої «пригоди», адже кожен з нас, заробітчан, пройшов через них і більшій чи меншій мірі має схожий гіркий досвід. Звичайно у таких ситуаціях завжди хочеться звинувачувати господаря квартири (тих хто, винаймає квартиру у італійців, а вже потім здає її землякам), але...
варто також проаналізувати й нашу поведінку, можливо і вона не завжди до кінця є коректною.
Пройшли довгі 4 роки з того часу, як я нарешті спромоглася зняти хоч і маленьку, але свою власну квартирку, а до того я спробувала всякого: місяць працювала на «Фіссі» (мешкали під одним дахом з роботодавцями), після місяця такої в’язниці, тільки но отримавши зарплатню, чкурнула на перше ж вільне «posto letto» (ліжко), яке я знімала в кімнаті ще з іншими чотирма жінками, після місяця такого гуртожитку я нарешті знайшла окрему маленьку кімнатку, яку я винаймала у іншої українки. Квартира була не маленька, вона складалася з вітальні, невеличкої кухні, спальні, де жили мама з донькою та маленької кімнати, яку орендувала я. Але й на цій квартирі я не змогла довго втриматись: господиня просто виставила мене за двері на передодні Різдва. Я не зловживала ні електроенергією, ні гарячою водою, приймала душ раз в тиждень, старанно прибирала квартиру згідно графіку, прала речі також раз в тиждень у пральній машинці, решта ж прала вручну, додому не могла запрошувати друзів, адже сусіди могли викликати поліцію (на той момент у мене не було документів). Я добре знала правила такого життя і намагалась чітко їх наслідувати, але все-таки я опинилась на вулиці. Моя вина полягала в іншому…
В Україні в той час відбувалася Помаранчева революція. У 50 міліонної нації нарешті пробудився дух патріотизму, дух волі, бажання кращого життя, розуміння, що ми за нація, освідомлення, що ми – українці. Коли тисячі молодих людей в український холод спали у палатках під стінами Парламенту в Києві, не боялись виступити перед стіною озброєних до зубів воєнних, а багато студентів з Риму, ризикуючи навчанням, їхали до Києва, я не могла залишитись осторонь. Після участі у мітингу, що відбувся у Римі на підтримку революції, я повернулась додому з жовто блакитним прапорцем, якого гордо повісила над ліжком. Господиня (сама вона зі Львова) заглянула до моєї кімнати та після моїх піднесених розповідей дала свій коментар: «Через таких бандерівців, як ти, я і втратила роботу, що дала мені Радянська влада». Звичайно такий коментар прибив мене до землі.
Скільки мені б не доводилось працювати, я ніколи не намагалась знаходити додаткової роботи на неділю, адже в цей день хотіла бути присутня на Святій Літургії. І коли по поверненню з церкви радісно розповідала про це вдома, господиня зауважувала, що «вона вже бачила таких, що кожен день бігають в церкву, а потім, прикриваючись релігією, творять Бог з на що…» Я вдала вигляду, що не зрозуміла її. Наближалось Різдво, і щоб якось піднести себе на дусі (додому ж я не могла поїхати), увімкнула на комп’ютері українські колядки, які ми разом з донькою господині слухали на кухні. Наступного ранку я мала неприємну розмову, в котрій я була звинувачена у надмірній витраті електроенергії та й чи не усіх бідах світу, і в той же день була виставлена на вулицю. Мій гнів і мою лють в той час не можливо було описати. Але вже зараз я дивлюсь на цю історію дещо по іншому. Щоб назбирати на житло у Львові, та жінка працювала кожен день до пізньої ночі у ресторані, зранку вона бігла на години, у неділю роботи було ще більше. Вона поверталась з роботи змучена і ця втома поступово перетворювалась в гнів, який потрібно було на когось вилити. Моя поверхнева безтурботність просто дратували її. Можливо, мені потрібно було приховувати свої емоції, адже не всі зобов’язані поділяти мої політичні переконання чи моє віросповідання.
Тому зараз мені хотілося б закликати Оксану Мицавку також проаналізувати свої дії, можливо в дечому і вона помилялась. Часто господарі квартири бувають досить прикрі та різкі, та це можна пояснити тим, що власне за ними лежить відповідальність за квартиру, за стан речей, що в ній знаходяться. У випадку виникнення будь-яких проблем відповідальність несуть господарі квартири, а ні ті, що винаймають просто кімнату.
Та найбільше б я хотіла б звернути увагу на проблему, яку на при кінці своєї статті зауважила Оксана. В тому середовищі, в якому дівчина не витримала й місяця, жив маленький хлопчик. Доки двоє дорослих людей згідні йти на певні жертви, щоб зекономити трохи грошей, є припустимим, але вони не мають права змушувати йти на такі ж жертви й маленьку дитину. Забираючи дитину до Італії, подекуди батьки не задумуються, а чи в змозі вони запропонувати їй гідні умови проживання, можливість повноцінно розвиватись в колі ровесників, рости, позбавленим відчуття меншовартості.
Квартирне питання для заробітчан є болючою темою, оскільки в багатьох випадках потрібно робити вибір між нашою гідністю, нашою волею та грішми. Нажаль, часто вибір падає на останні.
Біла Віра
