Цьогоріч минає 25-ліття виходу з підпілля Української Греко-Католицької Церкви, яка понад 40 років свого існування провела в катакомбах радянського режиму. З цієї нагоди, 3 травня 2014 року в Університеті ЛаСаль відбулась англомовна міжнародна наукова конференція на тему «Катакомбна Церква в ХХ-му столітті». Конференцію зорганізувало Релігійне Товариство українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А) у співпраці з Науковим Товариством ім. Шевченка, Українською Католицькою Освітньою Фундацією в Чікаґо, Східно-Европейським Дослідним Інститутом ім. Липинського та Фундацією Українського Вільного Університету.

Зі словами привіту до учасників конференції звернувся капелан ЛаСаль Університету бр. Роберт Кінцлер, який зокрема провів молитву за мир та врегулювання ситуації в Україні. Ранішню сесію відкрив Голова ТСС А, професор Університету ЛаСаль академік Леонід Рудницький. Він зачитав привіти до учасників конференції, які надійшли від Глави УГКЦ Патріарха Святослава (Шевчука) та Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара.

Вичерпну доповідь на тему «Церква і тоталітарна держава» виголосив визначний історик, професор факультету релігієзнавства ЛаСальського Університету, світової слави знавець життя і діяльності Дітріха Бонгофера д-р Джеффрі Келлі. Він зокрема провів паралелі поміж ставленням нацистської влади в Німеччині до Церкви та переслідуваннями УГКЦ з боку радянського режиму. Відтак, доповідач ґрунтовно висвітлив життєвий шлях мучеництва найвизначнішої і найоригінальнішої постаті серед протестантських теологів соціального спрямування у XX ст. - німецького лютеранського пастора і теолога Дітріха Бонгофера (1906-1945). Його статуя є серед зображень десяти християнських мучеників цього часу, розміщена на західному фасаді Вестмінстерського абатства в Лондоні. Як зазначив Дж. Келлі, це людина надзвичайної особистої мужності, активний антифашист, страчений у німецькому концтаборі за кілька тижнів до капітуляції Німеччини. Незважаючи на перспективу церковного росту, з приходом нацистів до влади 1933 року Бонгофер був рішучим противником режиму з перших днів його панування. Будучи задіяним в екуменічних колах, він відразу зрозумів важливість інформування міжнародної громадськості про те, що відбувалось у нацистській Німеччині. Попри пропозиції викладацької справи в Лондоні та Ню Йорку та, незважаючи на початок Другої світової війни, Бонгофер повернувся на батьківщину. «Я повинен пережити цей складний період нашої національної історії разом з християнами в Німеччині. У мене не буде права брати участь у відродженні християнського життя після війни, якщо я не розділю з моїм народом випробування цього часу», – запевняв він. Після повернення додому Бонгофера переслідувала нацистська влада, однак у такий непростий час він займався теологічними дослідженнями. У 1943 році його заарештували за «підрив збройних сил», за змову з метою порятунку євреїв, за використання своїх подорожей у цілях, не пов’язаних з розвідкою. 9 квітня 1945 року Дітріха Бонгофера стратили гітлерівці, повісивши у концтаборі Флоссенбюрг (Баварія). Як підсумував доповідач, думки Бонгофера про безрелігійне християнство спричинили полеміку та дискусії, адже для нього, як цього навчає Святе Письмо, християнство виявлялося не в словах, а у справах, у вчинках, у ставленні до інших людей.

У своїй доповіді на тему «Реакція українських греко-католиків на ліквідацію та переслідування їхньої Церкви совєтським режимом: 1946-1989», Директор Інституту Історії Церкви Українського Католицького Університету (ІІЦ УКУ) д-р Світлана Гуркіна накреслила особливості ліквідації радянським тоталітарним режимом Галицької митрополії і Мукачівської єпархії ГКЦ, описала початки формування Церкви у катакомбах, єпископську правонаступність, а також проаналізувала підготовку нових священиків, особливості літургійного і молитовного життя греко-католиків, монаші спільноти, відмінності між сільськими і міськими спільнотами, роль жінок, форми і прояви народної релігійності і боротьбу за легалізацію Церкви.

Заключним моментом ранішньої сесії стало відкриття виставки «До світла Воскресіння крізь терни катакомб», що її підготував ІІЦ УКУ та презентація англомовного видання супутньої книги за однойменною назвою, переклад якої виконала д-р Ірина Іванкович, Екзекутивний Директор ТСС А, куратор Центру студій спадщини Патріарха Йосифа Сліпого у Філадельфії. Як зазначила І. Іванкович, від моменту створення виставки 2009 року вона побувала не лише в багатьох регіонах України, але й в Польщі, Італії і США, що спонукало її творців ознайомити друкованим виданням носіїв інших мов. В основу виставки лягли матеріали Інституту, передусім спомини очевидців та активних учасників підпілля, які було зібрано протягом 1992-2009 рр., документи державних архівів, фотографії з приватних збірок. У виставці показано життєві історії представників греко-католицького клиру, чернецтва, мирян, у кожній з яких — неповторна людська доля. Всі разом вони є свідченням глибокої християнської віри та незламної вірності своїй Церкві й народу. Хронологічно виставка охоплює період від 1939-го до 1991 рр. та відображає три важливі етапи трагічної і водночас героїчної історії УГКЦ ХХ ст. — насильницьку ліквідацію, підпілля та легалізацію в 1989 р.

В рамках післяобідньої сесії, яку проводив професор ЛаСальського Університету, викладач програми Центрально та Східноєвропейських студій Микола Рудницький, присутні заслухали доповіді, які торкалися вибраних аспектів життя та діяльності УГКЦ в умовах  підпілля.

Так, Директор духовного центру бл. Василя Величковського у Вінніпегу, Канада, о. Іван Сіянчук, ЧНІ, розкрив особу Владики Величковського як «Батька Катакомбної Церкви». Як зазначив доповідач, значення та важливість особи бл. Василя Величковського (1901-1973) для Української Греко-Католицької Церкви підпільного періоду є очевидні і беззаперечні. Його внесок у її збереження має моральний та структуральний вимір, адже саме ентузіазм, відвага та провід Владики Василя були запорукою того, що вірні – хоча й таємно, однак з великою посвятою та пієтизмом – культивували віру навіть за умов небезпеки та переслідування. Він зорганізував життя жіночих чернечих згромаджень, які діяли невеликими, майже родинними спільнотами. Сестри, з черги, стали катехитами, які взяли на себе відповідальність формації мирян Церкви. Владика Величковський навчав і рукоположив нових кандидатів до священичого сану, приймав на лоно Церкви священиків - «апостатів», збільшуючи таким чином кількість духовенства, яке могло б таємно, а часом і відкрито, служити потребам вірних. Та над усе, він не відмовився прийняти єпископські свячення з рук Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого в готельному номері у Москві і таким чином забезпечив тяглість і дієздатність підпільної Церкви.  Ставши єпископом, Владика Василь уділив ієрейські свячення багатьом кандидатам, а також висвятив нових ієрархів Церкви, як скажімо, Володимира Стернюка, вибір якого можна вважати Провидінням Господнім, адже саме Владика Стернюк, уникнувши арешту, очолив провід Церкви в період до часу легалізації УГКЦ, ставши однією із ключових фігур у довершенні процесу виходу Церкви з підпілля. Мученик за віру, в’язень совєтських таборів, Владика Василь Величковський був беатифікований разом із іншими мучениками УГКЦ 27 червня 2001 р. під час візиту св. Івана Павла ІІ в Україну.

Президент Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» в Римі о. ліц. Марко Ярослав Семеген, який є викладачем літургіки у Вищій духовній семінарії ім. Патріярха Йосифа Сліпого в Тернополі, підготував доповідь на тему «Літургічне і пастирське життя Української Греко-Католицької Церкви в катакомбах». Він накреслив специфіку душпастирювання підпільних священиків, а також пояснив роль мирян в організації таємних богослужінь, молитовних чувань та в підтримці релігійного виховання в родинах. Отець Семеген рівно ж з’ясував особливості приготувань до Святих Таїнств: сповіді, св. Причастя, хрещення, подружжя, священства, проілюструвавши їх свідченнями точогасних студентів підпільних семінарій.  Як підсумував доповідач, попри численні обмеження та переслідування, духовенство та миряни катакомбної Церкви намагалися плекати повноту літургічного життя, центром якого завжди була Божественна Літургія.

Науковий співпрацівник відділу навколишнього середовища та природних ресурсів Департаменту справедливості США д-р Андрій Сороковський проаналізував «Шлях до легалізації Української Греко-Католицької Церкви, 1984-1991». За його словами, легалізація УГКЦ відбувалась поетапно та на кількох рівнях, і відповідно принесла низку наслідків. Вихід Церкви з підпілля розпочав процес повернення надбань їх правному власникові, привернув на лоно УГКЦ гроно священиків, які попередньо служили під юрисдикцією Російської Православної Церкви. Легалізація Церкви відповідно вимагала від духовенства кардинальної зміни навичок, менталітету і служіння. Було створено адміністративні одиниці УГКЦ із митрополичим престолом у Львові. Врешті, вихід Церкви з підпілля привернув їй право на віросповідання і дав можливість виконувати свою місію в умовах вільного світу.

У підсумку конференції, професор релігієзнавства Ровзмонт Коледжу Пол Мойзес поділився з присутніми своїми аналітичними спостереженнями про сучасну ситуацію УГКЦ з перспективи її 400-літньої історії та в порівнянні із ситуацією інших Церков в країнах Східної та Центральної Европи. Подячною молитвою, яку провів о. Іван Сіянчук, завершено цю наукову подію.

Прес-служба Товариства «Свята Софія» США 

Світлина (автор: Стефан Фартушок)

Доповідачі конференції (ліворуч): Леонід Рудницький, Микола Рудницький, Джеффрі Келлі, Ірина Іванкович, Світлана Гуркіна, о. Марко Семеген, о. Іван Сіянчук, Пол Мойзес