31 березня 2013 року, в другу неділю Великого посту, Божественну Літургію Святого Василія Великого в каплиці Благовіщення Ватиканського Радіо відслужив та виголосив проповідь о. Марко Ярослав Семеген, Пасторальний координатор для українців греко-католиків в Італії. Співала молодь української парафії святих мучеників Сергія і Вакха, що у Римі. Апостола проспівав Володимир Крамар.

Нижче пропонуємо текст проповіді, виголошеної о. Марком під час Божественної Літургії, а також звукозапис цієї Святої Літургії.

«Син людський має владу на землі відпускати гріхи»

Дорогі радіослухачі.

Ці слова сказав Христос, пробачаючи паралітикові і оздоровляючи його.

Ці слова також звернені до кожного з нас зосібна, оскільки ця подвійна ситуація існує у житті кожного. Ми несемо по життєвому шляху різного роду недуги та всі ми маємо гріхи. З цього євангельського уривку ми повинні зрозуміти, що тільки Бог може уздоровити з хвороби. Тільки Він може простити гріхи. Якщо недуга, яка призводить до смерті, нищить зовнішню сторону людини, то гріх є смертельною хворобою, яка нищить внутрішньо людину; є паралічем, який не дозволяє нам рухатись в напрямку до Бога. Ісус через страждання і смерть на хресті – досконалу і вічну жертву, а також через Слово, звернене в спасительній благовісті Євангелія, очищає наше життя від смерті, спасаючи, пробачаючи нам гріхи, і повертає нас на наш правильний шлях.

Катехизм нашої церкви «Христос Наша Пасха» у 757 параграфі навчає: «Християнська традиція розглядає гріх як хворобу особи, що спотворює у ній образ Божий: «Я образ несказанної твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні», – співаємо в одній з стихир Парастасу. Отож людина не так заслуговує осудження, як потребує лікування – Божого милосердя та прощення. Тому грішник – хворий, а Христос – лікар. «Здорові не потребують лікаря, а лише хворі» (Мт 9, 12)».

Гріх у арамейській мові означає зійти з правильної дороги, не досягнути цілі, подібно стрілі, що не попадає у мішень. Грішником є особа, яка не осягає своєї цілі. В людину, створену на образ і подобу Божу, диявол через обман увілляв страх і недовіру до Господа. Втікаючи від Бога, людина залишилась нагою, роздягненою сама з себе.

Чим є такий образ – людина, яка віддаляється від Бога, від дійсності, якої є обличчям?

Людина без Бога є відчужена від власного я. Таким є релігійне відчуження сьогодні, врешті і як колись. Тратячи Бога, людина тратить саму себе. Залишається неправильним створінням, без початку і без цілі, без кореня і сенсу. В цій ситуації вона висихає як струмок, джерело якого замулилось. Ностальгія за первісним станом єдності, гармонії, тобто присутності Божої благодаті, залишається назавжди. Людина не може сприйняти себе саму в такому стані, тому тратить своє життя на суперечки із самою собою, з іншими, безрезультатно прикриваючи наготу фіговим листям. Апостол Павло в посланні до Римлян повчає: «Всі ми згрішили і були позбавлені Божої слави». Святий Іван Богослов у першому посланні стверджує: «Коли ми кажемо, що не згрішили, то Бога чинимо не правдомовцем, і Його слова в нас немає».

Можна коротко сказати, що гріх це ігнорування Божою любов’ю до нас. Ми визнаємо Його Отцем, але тільки як подателя закону і суворого суддю. Ігноруємо Його любов, безмежну відкритість до нас. Гріх у катехизмовому повчанні – це стан особи, який виявляється у вчинках, а гріховний вчинок – це свідоме і добровільне порушення заповіді Божої.

Не меншою мірою від віруючої людини, кожен атеїст є жертвою фальшивого образу Бога – Бога, Котрого відкидає. Наша епоха в дійсності не є атеїстичною, але натомість позначена ідолопоклонінням, самим собі, неправдивому відчуттю самодостатності.

Людина зі своєї природи не є самодостатньою і потребує підтримки, зв’язку на особистому, родинному чи суспільному рівні. Однак в кінцевому результаті – зв’язку найперше з Богом. Ми або віднаходимо у Ньому свою ідентичність, (і це пов’язане з визнанням власної недосконалості, гріховності, браком власних сил до перемоги над гріхом і несення подвигу). Або губимося в культі власної особи, топимося у теоріях ймовірності, шукаючи інших шляхів самоутвердження, на які так багатий наш час.

Внутрішній неспокій означає відсутність Бога в серці. Якщо ми не повертаємось до Нього через покаяння, навернення, то перебуватимемо в пустці, яку нічим не заповнить жодний ідол сьогодення.

Піст є часом духовної боротьби, очищенням, переосмисленням нашого відношення до Бога, поверненням до нашого первісного стану.

В одній з стихир утрені Великого Посту співаємо: «Нинішній піст умертвляє пристрасті та обіцяє одужання тим, що були поранені гріхом. Пошануймо його, як даного Богом помічника, приймімо його, як і прийняв Мойсей Богом написані скрижалі Закону, не даваймо першості нестриманості, яка їх розбила, не будьмо співучасниками з тими, тіла яких загинули в пустелі, не сумуймо як юдеї, але радіймо по церковному, не лицемірно як фарисеї, але поводьмося по євангельському, хвалячись хрестом Христа, Спасителя душ наших». Амінь.

Джерело: http://www.ukr-parafia-roma.it

Звукозапис Святої Літургії, відправленої у каплиці Благовіщення Радіо Ватикану

 " frameborder="0" allowfullscreen>