У четвер, 16 травня 2013 року, в українській парафії святих Сергія і Вакха в Римі відбулася презентація нової книги отця доктора Августина Баб’яка про Митрополита Андрея Шептицького під назвою: «Подвиг Митрополита Андрея Шептицького як Апостольського Візитатора для українців (1920-1923) і його взаємини з урядом Польщі».

Презентацію очолив автор книги, отець доктор Августин Баб’як.

У презентації взяли участь Владика Діоніcій (Ляхович), Апостольський Візитатор для українців в Італії та Іспанії, отець Марко-Ярослав Семеген, пасторальний координатор для українців греко-католиків в Італії, отець Порфирій Підручний, ЧСВВ, і отець Іван Кулик, настоятель української парафії Свв. Сергія і Вакха в Римі. У презентації книги взяли також участь п. Тетяна Іжевська, посол України при Апостольському престолі, п. Наталія Тернова, аташе з питань культури при посольстві України в Італійській Республіці, п. Олесь Городецький, голова Християнського Товариства Українців в Італії, українські студенти папських університетів в Римі та парафіяни української парафії в Римі.

Історично-наукова праця о.д-р Августина Баб’яка про Митрополита Андрея Шептицького, розміром 247 сторінок побачила світ в італійському видавництві «Сromopresse», що в м. Тренто (Італія), 15 березня 2013 р., накладом 1000 примірників. Книга належить до серії наукових досліджень під патронатом Центрального Державного Історичного Архіву України м. Львова та Наукового Товариства в Україні ім. Тараса Шевченка (м. Львів).

Нижче подаємо текст доповіді, яку виголосив автор книги, отець доктор Августин Баб’як, під час презентації в українській парафії Свв. Сергія і Вакха в Римі.

Митрополит Андрей Шептицький – хто він для українця, християнина, священика? Що спонукало мене вивчати його спадщину? Насамперед громадянський і духовний вибір Шептицького із усіма його наслідками, тобто протистояння у власній родині, у шляхетських та польських колах, і у колах спольщених вихідців з давніх українських родів.

Митрополит на весь голос заявив про своє повернення до Церкви прабатьків, про те, що є українцем. На таке могла відважитися тільки високошляхетна, глибоко духовна та патріотична, надзвичайно смілива особистість. Польський граф, який заявив про своє повернення до українських коренів, що у середовищі тогочасної польської аристократії та багатої буржуазії сприймалося як опускання «до хлопства», ставив себе поза законами того суспільства. Він поставив на кін титул, маєтності, адвокатську перспективу, на здобутті котрої наполягав батько, і ступив на висипану камінням і зарослу терням дорогу до відродження свого народу і Церкви: народу приниженого, народу обкраденого, народу позбавленого державності сильними ворожими сусідами, які скориставшись нездатністю і незрілістю його верховників залишили за ним лише право на злиденне існування, виснажливий труд і напівголодну смерть. Йому відібрали навіть право молитися рідною мовою, за рідним звичаєм виховувати і навчати дітей. Українець в тому часі не мав права на високооплачувану працю, на навчання у вищій чи навіть професійній школі, якщо він не задекларував себе католиком у латинському обряді, що у польській республіці означало визнати себе поляком.

Під час цього важкого для українців історичного періоду польський граф Роман Марія Шептицький називає себе одним із небагатьох патріотів того страдницького народу і стає на його захист.

Зі спогадів матері Софії (з Фредрів) довідуємося, що уже в дев’ятирічному віці він заявив про своє бажання стати греко-католицьким священиком, належати до чину Отців Василіян, чим дуже здивував рідних, які належали до латинського обряду. Таке незвичайне для малої дитини рішення вразило батьків і вони його сприйняли як провидіння господнє. Першою підтримала сина мати.

Підростаючи, хлопець міцнів у своїх переконаннях і у двадцятирічному віці вступив новиком у Добромильський монастир Василіан, де після постригу прийняв ім’я Андрей.

Що іще спонукало мене досліджувати тему Шептицького – то це те, що процес беатифікації його триває з 1955 року, що на мою думку є аж занадто довго. Адже кожен день, кожен рік його подвижницького життя вартий того, щоб про нього писати, щоб його вивчати. Він посвятив своє життя відродженню приниженої Церкви – Церкви свого знедоленого народу. Силою своєї віри утверджував її значення далеко поза межами провінційної Галичини, пробуджував дух свободолюбства, віри і надії у найтяжчі часи духовного занепаду, спровокованого війною, а саме: у період 1920-1923 рр., коли після закінчення Першої світової війни у старій Європі народжувалися нові держави, і Україна мала шанс увійти у число таких держав, та через політичну близорукість своїх лідерів втратила таку можливість.

Внаслідок спричиненої війною розрухи Галичина була зруйнована як матеріально так і духовно. Прагнення українців Галичини до національного і духовного відродження було надзвичайно сильним. Поляки ж бачили у цьому загрозу для своїх націоналістичних амбіцій відбудувати велику Польщу включно з Галичиною, що й стало головною причиною українсько-польської війни 1918-1920 років. А провідною силою у здійсненні цих намірів була польська римо-католицька церква, очолювана львівським архієпископом Юзефом Більчевським (1900-1923). В той же час українська греко-католицька Церква, яка ідентифікувалася з українським народом, очолювана Митрополитом Андреєм Шептицьким (1900-1944), не могла стояти осторонь природних намагань українців Галичини до державної самостійності. Це породило неприязнь польського уряду, а відтак і польського народу до Митрополита, якого виставляли зрадником держави, а значить і польського народу.

Польський уряд намагався усіма наявними засобами через дипломатичні канали показати перед світом галицьку проблему як внутрішню, та Шептицький виніс її як міжнародний конфлікт. В якості апостольського візитатора до українських поселень на Американському континенті (США, Канада, Бразилія, Аргентина) мав змогу спілкуватися із президентом Сполучених Штатів Ворреном Гардінґом. Відвідуючи країни Європи зустрічався із монархами Бельгії, державним секретарем Великобританії Джоном Д. Ґреґорі, та прем’єр-міністром Франції Пуан Куаре. Використовуючи свій духовний авторитет та шляхетське походження звертався до сильних світу за підтримкою ідеї української незалежності, відкриваючи перед ними справжні картини становища українців Галичини. Під час цих пастирських подорожей був під постійним наглядом польських спецслужб та чиновників польських дипломатичних представництв, які попередньо «готували ґрунт» для представлення його перед місцевими урядами, а також часто й українською громадськістю, як політичного, антипольського, а не духовного лідера, намагалися таким же чином скомпрометувати його місію і в очах Ватикану. Також під час перебування у Римі, Митрополит розвивав інтенсивну активну діяльність на захист України в очах ватиканських дикастерій та при уряді Італії. Мав три зустрічі із папами: Бенедиктом ХV, Пієм ХІ (колишнім апостольським нунцієм у Варшаві), під час яких мав нагоди звітувати про результати Місії та показувати реальну ситуацію свого народу і Церкви у Галичині та на нових землях.

Мені потрапили до рук дуже цікаві, з історичної точки зору, протоколи зустрічі Митрополита із польським послом при Ватикані Владиславом Скшинським (своїм родичем) про обговорення питання щодо його власного ставлення та ставлення українців Галичини до польської держави після 15 березня 1923 р., коли Галичина, за рішенням Ради Амбасадорів у Версалі (Франція) була закріплена за Польщею. На запитання пана посла про те, як українці будуть тепер ставитися до польської держави Шептицький відповів, що так само, як поляки ставилися до австрійської імперії.

У протокольних листах польського посольства при Ватикані до свого уряду і апостольської нунціатури у Варшаві і до Ватикану багато місця приділено труднощам, які Шептицький був змушуваний подолати при поверненні до своєї єпископської столиці – Львова. Польський уряд створював все нові та нові умови щодо повернення Митрополита, найголовнішою з яких була вимога написати пастирського листа до своїх вірних, що засвідчив би вірне підданство його і народу польській державі. У той же час ватиканська дипломатія, через апостольського нунція у Варшаві, вела постійні переговори з урядом Польщі для надання йому паспорта із візою для вільного повернення до Львова. Діставши достовірну, через певні джерела інформацію про те, що польські спецслужби готували навіть замах на його життя, вважаючи державним зрадником, Шептицький, передбачаючи це, пише 4 липня 1923 року зворушливого прощального листа до папи Пія ХІ, в якому робить ісповідь своєї віри, наголошуючи, що він, як єпископ і пастир, ніколи у своєму житті не керувався ненавистю до нікого, однак не міг стояти осторонь страждань своїх вірних і єдиною його метою було проповідувати Євангеліє і любов ближнього на захист прав свого народу.

Лише в останні десять років дослідники, серед яких і я, дістали дозвіл користуватися документами архівів польської розвідки і дипломатичних діячів у Варшаві, а особливо секретного Архіву Ватикану, що й було поштовхом для мене ширше вивчити цю проблематику.

Довідка
Отець д-р Августин Баб’як, греко-католицький священик, який з 1992 по 2002 рік душпастирював у Франції, де навчався у Ліонському Католицькому Університеті, в якому 1999 р. захистив докторську дисертацію. З 2002 року душпастирює для українських іммігрантів на півночі Італії. У 2005 році закінчив постуляційний курс у Римі. З 2006 р. на прохання архиєпископа Тренто працює у постуляційному бюро як Промотор справедливості. З 2007 р. співпрацює з Науковим Інститутом Релігії м. Больцано, де читає курс про Духовність Східної Церкви.

Фоторепортаж Володимира Крамара

Джерело: http://www.ukr-parafia-roma.it

Читайте також: У Римі представлено нову книгу про Митрополита Андрея Шептицького (Радіо Ватикан)