Розпочалися заупокійні богослужіння за новопреставленого протоієрея Василя Поточняка у м. Римі
В суботу, 18 квітня, тіло новопреставленого о. Василя було виставлено в соборі св. Софії у Римі (via di Boccea, 478). О год. 14.30 Владика Діонісій (Ляхович), Апостольський візитатор, у співслужінні з Владикою Іринеєм (Біликом), Каноніком Папської Базиліки Санта Марія Маджоре, та 27-ма священиками очолив Архієрейську Божественну Літургію. Після Літургії відбувся Священичий парастас у Світлий тиждень та читання Євангелій. На завершення відбулось останнє цілування та прощання з покійним.
Як повідомлялося, у неділю, 19 квітня, собор св. Софії буде відчинений із год. 7:00. О 10-ій годині розпочнеться заупокійна Архиєрейська Божественна Літургія та прощання із новопреставленим протоієреєм Василем. О 12-ій годині тіло о. Василя буде відправлено до України.
Проповідь Владики Діонісія, Апостольського візитатора, під час заупокійної Божественної Літургії за новопреставленого протоієрея Василя Поточняка у соборі св. Софії у Римі
1 Кор 15, 50-58
Йо 14, 1-12
Христос Воскрес!
Дорогі Отці, брати і Сестри!
Служимо Божественну Літургію і відправляємо похоронні моління за Протоієрея о. Василя Поточняка, якого Блаженніший Святослав у своєму листі співчуття називає великим Апостолом душпастирства мігрантів нашої Церкви і заохочує, щоб взяти собі за приклад його свідчення, як належить по-християнському переносити недугу. Нехай ця нинішня заупокійна служба буде нагодою до глибокої призадуми за допомогою о. Василя, який вже не говорить тлінними устами, а промовляє до нас своїм духом.
Ми слухали на цій Літургії перш за все Слово Боже. Одне передане Апостолом Павлом до Коринтян, про те що це «тлінне одягнеться в нетління, і це смертне одягнеться у безсмертя, що смерть поглинута перемогою». А далі Апостол Павло дає потужний виклик смерті: «Де твоя смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало? У дусі цього виклику ми себе тепер вітаємо: «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!» І без втоми співаємо «Христос воскрес, смертю смерть подолав, а тим, що в гробах життя дарував!». І через цілий Світлий тиждень замість Трисвятого співаємо: «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа одягнулися!». І продовжуючи ці роздуми словами Апостола Павла, в листі до Римлян читаємо наступне: «Ми поховані з ним через хрещення на смерть, щоб як Христос воскрес із смертних славою Отця, і ми теж жили новим життям» (Рим 6, 3-4). І цим привітом і співом цього короткого тропаря ми даємо виклик смерті: «Смерте, де твоя перемога? Смерте, де твоє жало?». Апостол Павло навчає нас у чому саме зосереджена перемога смерті над людиною – у гріху! Гріх є те, що вбиває людину! Він той, що завдає смерть людині. Але ми через Хрещення завдали смерть гріхові, завдали смерть старій людині. У Хрещенні – інша, справжня смерть, смерть старій людині!
Справжній християнин не вмирає! Але те, що тлінне мусить одягнутися у нетлінне. І кожна людина мусить відійти з цього світу! Ніхто не може втекти від цього відходу. Хто народився, той не звільнений від переходу через цей тунель. Так Господь захотів, коли створив людину. Одних кличе у молодості літ, інших у похилому віці! Християнин мусить перейти через цей тісний тунель, який інколи спричиняє великі болі, але за останнім тунелем стоїть Той, що одягнений у невечірньому світлі, який каже: «Прийди!». А той, що чує, каже «Мараната!» – тобто, прийди, Господи, Ісусе! (Пор. Одкр. 22,20). Це той Ісус, що відійшов до Отця приготовити нам місце. Це той Ісус, який показав нам дорогу життя і запрошує усіх без винятку, хто хоче йти за Ним, зрікаючись самого себе і несучи свій хрест. Для таких Ісус є Життям і воскресінням. Ісус передає переставленого в обійми Отця. Ось таке Слово Боже!
А тепер послухаймо того, хто пройшов трьохрічну хресну дорогу і у Світлу середу, ранком, як сходило сонце, пройшов останній життєвий тунель, зустрів того, в кого повірив, а цей кажучи: «Прийди, сину!», віддає Його в обійми Небесного Отця,роблячи його остаточно учасником свого воскресіння.
о. Василь пише у своєму духовному тестаменті (датований 14-15 вересня 2012 року Божого), що коли він довідався остаточно в Єрусалимі про серйозність своєї недуги, пішов він до Божого гробу. «О 2-ій годині ночі…, коли я довго молився на колінах на Голгофі – сповідався Богу, згадував, очищався з прощених Богом гріхів, але мною ще не до кінця розкаяних. Чомусь піт протікав по моєму хребті, ніби я пив щось, а насправді – ні. Це – гаряча, щира і довга розкаяна Ісусова молитва відкривала мені ціну Голгофи. Ой, дуже дорого Господь заплатив за гріхи наші!», - пише о. Василь. У таких моментах глибокої молитви людина стає нагою. Мусить позбутися того всього, що брудне, гріховне. Вона стоїть перед Божим світлом і від нього не можливо втекти. Вона визнає свої гріхи, не боїться навіть прилюдно сповідатися. І саме це робить о.Василь, пишучи: «Я розкаююсь в гріхах, прогрішеннях свідомих і ні, які були у відношенні до Бога, Церкви та до навколишніх і себе самого. Розкаююсь у затягнутих, напружених стосунках з декількома особами ще з римського періоду мого координаторства. Зі свого боку прощаю і прошу прощення у кожної ображеної людини. Знаю, що більшість грішних конфліктів прийшли із зустрічі заздрості із ревністю. Прости нам, Боже!». Споминає про конфлікти спричинені із зустрічі заздрості з ревністю, питомі для молодих священнослужителів. Але в такому випадку нема іншої дороги, як «скласти жертву, скласти жертву у молодому, повному сил, планів, проектів, успіхів, візій життя…». І тлінне перемінюється у нетління, смертне у безсмертя ще за життя о. Василя. Недуга, яка здавалася провалом всіх візій, стає благодаттю, даром Божим, як про це вчить нас св. Апостол Павло: «Слово про хрест це – глупота тим, що погибають, а для нас, що спасаємося – сила Божа. (І Кор.1.17)». Недуга стає силою, благодаттю, даром для о. Василя: «Це справді ласка Божа! Знаю, що митрополит Андрей просив Бога засвідчити свою віру і любов мученичою смертю, але не був удостоєний такої вибраності, хоча терпів тяжко і довго… А мені Бог подарував таке – скласти жертву до кінця».
Ось яке велике преображення людини! І продовжує о. Василь свою молитву такою постановою і проханням: «Тому, прошу у Господа надалі сіяти миром, любов`ю, добротою, глибиною та вірою. Особливо хочеться до кінця днів моїх не нарікати, не сумувати, не бідкатись, а навпаки, сіяти великою любов`ю, яка з Небес зійшла». І справді таку переміну я відчув у розмові з о. Василем під час мого візиту до хворого.
Це вже не слова тлінних уст. Це вже уста переображеної, якоюсь мірою воскреслої людини ще за її життя. В такий спосіб він дає свідоцтво Христового воскресіння своїм життям, наче у дзеркалі (Пор. 1Кор. 13, 12).
І коли ми, священнослужителі, на цій Божественній Літургії будемо брати хліб у своїй руки, його благословити і промовляти словами Ісуса Христа: «Прийміть, це моє тіло, що за вас ламається…», і брати чашу у свої руки і казати: «Пийте з неї всі! Це моя кров, що проливається на відпущення гріхів…», - це жертва Ісуса Христа! Це Його Тіло і Його Кров. Але це також жертва священика, його тіла і його крові, де різниця зникає, де живу вже не я, а живе у мені Христос (Гал. 2:20). Цього нас навчає о. Василь. Жертва Христова, яка єднається зі жертвою людини, де у глибині не має різниці. Бо Дух Святий на епіклезі сходить на нас і на освячені дари, творячи одне Христове тіло..
Справді о. Василь був за словами Блаженнішого Святослава великим Апостолом душпастирства мігрантів нашої Церкви, але тепер ще більше - він є свідком глибокої переміни. В душпастирстві є небезпека проповідувати себе, навпаки ж у зреченні себе і сприйняті свого хреста, проповідуємо самого Христа і з ним стаємо одне.
