У Святу і Велику П’ятницю молитву Єрусалимської Утрені в українській парафії свв. Сергія і Вакха вже традиційно очолив Преосвященніший Владика Діонісій (Ляхович). По прочитанні Євангелія в кінці Утрені, звертаючись до молільників, Архиєрей розпочав своє слово з ствердження, що у ці дні переживаємо вершину таїнства спасіння, та продовжив, споминаючи історію спасіння у Христі. Якщо у Старому Завіті Господь не бажав об’явити своє ім’я чи показати своє обличчя (Патріархові Якову чи великому Мойсеєві) і якщо у Старому Завіті Бог говорив через пророків, але себе повністю не об’явив, то у Новому Господь себе об’являє, об’являє себе тоді, коли прийшла повнота часів; приходить у світ через Діву, навіки об’єднуючи у Її лоні Бога і людину.

Народжується як звичайна дитина, нарікається ім’ям Ісус («той, що спасає») приймає нашу природу, наші турботи, наші тягарі. Коли прийшов час, іде хреститися на Йордан і починає свою місію. Здійснюючи післанництво, нічого не робить від себе самого, але все те, що заповідає Йому Отець. Христос об’являє світові Отця як Любов, як Милосердя. Це виявляється у Господньому житті: Він недужих лікує, прокажених очищає, бісів виганяє, говорить про Блаженства, про нову заповідь («Любіть один одного, як я вас полюбив»), навчає нової молитви («Отче наш»), проповідує любов. Але світ не сприймає любов. Христос іде в Єрусалим, знаючи, що Його там хочуть убити, по дорозі воскрешає Лазаря, приймає віття від людей, входить у свої Страсті. Йде в Оливний город і молиться до Небесного Отця, бачить перед собою всю картину Страстей, знає, що присудять Йому хресну смерть, бачить перед собою Хрест і всі наруги. Тому тривожиться, з чола Його виходить піт з кров’ю, Він просить Отця віддалити чашу. Але відчувши, що ця чаша – воля Отця, сам йде назустріч терпінню.

Немає жодного людського страждання, яке би Господь Ісус не відчув на собі. Про Його тілесні болі ми виразно чуємо в літургійних стихирах, де говориться, що все тіло Його було побите, вражене неймовірними муками. Зазнає Христос також і моральних тортур: на Нього плюють, над Ним знущаються, а більше того, учень Його, який був покликаний стати підвалиною Церкви, Його зраджує. Інший учень, покликаний бути наріжним каменем Церкви, тричі відрікається Його. А далі страждання на хресті, коли кажуть Йому: «Зійди з хреста і ми повіримо в Тебе». Христос не сходить з Хреста. П’є чашу до останньої краплини. І тут Він підходить до брам пекла, коли відчуває у своїм серці, у своєму нутрі, що навіть Небесний Отець Його покинув, єдина Його Опора, Отець, Якого Він слухав, волю Якого сповняв. Оточений ненавистю і самотою кромішньою, Христос з глибини свого серця воскликає: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?». Але знову відчуває Отця, бо ж в Його руки віддає свого духа.

Христа вбили, Йому пробили бік, Його ховають. Це таїнство пасхальне, таїнство нашого спасіння. Всі болі наші були на Ньому і нема жодного людського болю, фізичного, морального чи духовного, якого б Він не відчув на собі. 

Завершуючи духовне слово, Владика Діонісій звернув увагу на те, що у святому Хрещенні ми (чи хресні батьки в нашому імені) казали, що єднаємося з Христом, та підкреслив, що маємо саме нагоду єднатися з Господом, цілуючи у ці дні Плащаницю. Адже цілуючи її, приносимо Богові наш біль, наші страждання, наші тривоги та смерть. «Коли цілуємо Плащаницю, не нарікаймо на наші терпіння, фізичні чи моральні, – закликав Архиєрей, – але єднаймося з Христом. Навіть тоді, коли нам здається, що Господь ховає від нас своє обличчя, і тоді єднаймося з Ним. Цілуючи Плащаницю, будьмо вірними до кінця».

Джерело:  http://www.ukr-parafia-roma.it