Дорогі брати й сестри, щороку, з нагоди Великого Посту, Церква заохочує нас до щирого перегляду нашого життя у світлі євангельських повчань. Цього року я хочу поділитися з вами деякими роздумуваннями над розлогою темою справедливості, виходячи від ствердження святого Павла: Божа справедливість появилася через віру в Христа (пор. Рм 3,21-22).

Справедливість: «dare cuique suum»

Насамперед, зупинюся над значенням терміну «справедливість», який у загальній мові означає «віддати кожному належне – dare cuique suum», згідно з відомим висловом Ульпіяна, римського юриста ІІІ століття. Однак, в дійсності, це класичне визначення не уточнює, у чому саме полягає це «належне», яке потрібно кожному запевнити. Те, чого людина найбільше потребує, не може бути їй гарантоване законом. Щоб втішатися життям у повноті, вона потребує чогось глибшого, що може бути їй дане лише безкорисливо: можемо сказати, що людина живе тією любов’ю, яку лише Бог міг їй передати, створивши її на Свій образ та подобу. Очевидно, матеріальні блага є корисними і потрібними, зрештою, сам Ісус турбувався про те, щоб оздоровити хворих, годувати натовпи, які йшли за Ним, і, без сумніву, Він рішуче засуджує байдужість, яка також і сьогодні доводить до смерті сотні тисяч людей задля нестачі харчів, води та ліків; але «розподільча» справедливість не дає людині всього того, що їй належиться. Так, як хліба, а навіть більше від нього, вона потребує Бога. Святий Августин зазначає: якщо «справедливість є чеснотою, яка розподіляє кожному те, що йому належить… не є людською та справедливість, яка відбирає людину від істинного Бога» (Про місто Боже, ХІХ, 21).

Звідки береться несправедливість?

Євангелист Марко наводить наступні слова Ісуса, які стосуються дискусії про те, що є чистим, а що – нечистим: «Нема нічого зовнішнього для людини, що, входивши в неї, могло б її осквернити; лише те, що виходить з людини, те осквернює людину… Те, що виходить з людини, – те осквернює людину. З нутра бо, з серця людини, виходять недобрі намисли» (Мк 7, 14-15.20-21). Залишаючи з боку безпосереднє питання, що стосується страви, у реакції фарисеїв можемо зауважити постійну спокусу людини: тобто знайти джерело зла у зовнішніх причинах. Чимало сучасних ідеологій, якщо добре приглянутися, мають таку передумову: оскільки несправедливість походить «ззовні», для того, щоб запанувала справедливість, вистачить усунути зовнішні причини, які заважають її здійсненню. Такий спосіб мислення – попереджає Ісус – наївний та короткозорий. Несправедливість, плід зла, не має виключно зовнішнє коріння; вона походить з серця людини, де знаходяться зародки таємничого потурання злу. Це з гіркотою визнає Псалмоспівець: «Я ж у беззаконні народився, й у гріху зачала мене моя мати» (Пс 51,7). Так, людину послаблює внутрішній поштовх, який заглушує її здатність входити у спільність з іншим. З природи відкрита на вільний взаємообмін з іншими, людина зауважує в собі самій дивну силу тяжіння, яка спонукає її замкнутися в собі, самоутверджуватись понад ближніми чи проти них: це – егоїзм, наслідок первородного гріха. Адам і Єва, спокушені брехнею Сатани, проти Божого наказу сягнувши по таємничий плід, замінили логіку довір’я до Любові на логіку підозри та суперництва, логіку отримання, довірливого очікування від Іншого – на нетерпеливу логіку володіння та прагнення робити самому (пор. Бт 3,1-6), внаслідок цього досвідчивши відчуття тривоги та невпевненості. Як людина може визволитися від цієї егоїстичної спонуки та відкритися на любов?

Справедливість і Sedaqah

В основі мудрості Ізраїля знаходимо глибокий зв’язок між вірою в Бога, Який «піднімає з пороху злиденного» (Пс 113,7) та справедливістю щодо ближнього. Саме слово, яке по-єврейськи означає чесноту справедливості – sedaqah, добре це висловлює. Sedaqah, у дійсності, з одного боку означає повну згоду з волею Ізраїлевого Бога, а з іншого – справедливість стосовно ближнього (пор. Вих 20,12-17), особливо убогого, чужинця, сироти та вдови (пор. Вт 10,18-19). Але ці два значення пов’язані, тому що дати вбогому для ізраїльтянина не є нічим іншим, як поверненням належного Богові, Який змилосердився над нуждою Свого народу. Не випадково Мойсей отримує таблиці Закону на горі Синай після переходу через Червоне море. Тобто, послух Законові має за передумову віру в Бога, який перший «вислухав благання» свого народу і «зійшов, щоб визволити його від Єгипетської руки» (пор. Вих 3,8). Бог є уважним до голосіння нещасного і у відповідь очікує, щоб Його слухати: вимагає справедливості щодо бідного (пор. Сир 4,4-5.8-9), чужинця (пор. Вих 22,20), раба (пор. Втор 15,12-18). Тому, щоб осягнути справедливість, необхідно вийти з ілюзії самодостатності, того глибокого стану замкненості, який є началом несправедливості. Іншими словами, потрібен «вихід», глибший від того, який Бог здійснив з Мойсеєм, потрібне визволення серця, яке слово Закону саме по собі безсиле здійснити. Тож чи існує для людини надія на справедливість?

Христос – Божа справедливість

Християнська благовість позитивно відповідає на людське прагнення справедливості, як стверджує святий Апостол Павло у Посланні до Римлян: «Тепер же без Закону з'явилася Божа справедливість… через віру в Ісуса Христа для всіх, хто вірує, бо нема різниці. Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі: якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру» (3,21-25).

Якою, отже, є Христова справедливість? Це, передовсім, справедливість, яка походить з благодаті, згідно з якою не людина є тим, хто виправляє, зціляє себе саму та інших. Той факт, що «відкуплення» відбувається у «крові» Ісуса означає, що не жертвоприношення людини визволяють її з тягаря провин, але жест любові Бога, Який відкриває Себе до кінця, настільки, що бере на Себе «прокляття», яке належить людині, щоб в обмін передати їй «благословення», яке належить Богові (пор. Гал 3,13-14). Але це відразу викликає зауваження: що це за справедливість, де праведний вмирає за винуватого, а винний отримує взамін благословення, яке належиться праведному? Чи ж, таким чином, кожен не отримує протилежне до того, що йому належить? У дійсності, тут відкривається Божа справедливість, повністю відмінна від людської. Бог у Своєму Синові заплатив за нас ціну відкуплення, ціну насправді надмірну. Перед обличчям справедливості хреста людина може бунтуватись, бо вона виявляє те, що людина не є самодостатньою істотою, але потребує Іншого для того, щоб бути повністю собою. Навернутися до Христа, увірувати в Євангеліє означає, по суті, саме це: позбутись ілюзії самодостатності, щоб усвідомити та прийняти власну убогість – нестачу інших та Бога, потребу Його пробачення та дружби.

Отже, можемо зрозуміти, чому віра є чимось зовсім іншим, ніж природний факт, зручний та очевидний: потрібно покори, щоб прийняти те, що потребую Іншого, Який визволить мене від «мого», щоб безкорисливо дати мені «своє». Це відбувається зокрема у Святих Тайнах Покаяння та Євхаристії. Завдяки Христовій дії ми можемо увійти у «більшу» справедливість, якою є справедливість любові (пор. Рм 13,8-10), справедливість того, хто завжди відчуває себе швидше боржником, аніж кредитором, оскільки отримав набагато більше від того, на що міг сподіватися.

Саме завдяки цьому досвідові християнин прагне спричинитися до будування справедливих суспільств, де всі отримують необхідне для того, щоб жити згідно з власною людською гідністю і де справедливість оживлюється любов’ю.

Дорогі брати й сестри, кульмінацією Великого Посту є Пасхальне Тридення, у якому також і цього року прославимо Божу справедливість, яка є повнотою любові, дарування, спасіння. Нехай же цей покаянний час буде для кожного християнина часом справжнього навернення і глибокого пізнання таїнства Христа, Який прийшов, щоб здійснити кожну справедливість. З такими почуттями від щирого серця уділяю всім Апостольське благословення.

(Переклад Української редакіції Радіо Ватикану)