Інститут досліджень соціальної та релігійної історії Віченци, що у Північній Італії, з нагоди інавгурації нового року та представлення проекту по дослідженню церковної історії в часах комуністичного режиму, 20 лютого ц. р. організував конференцію “Втоплена віра  в країнах Центральної і Східної Європи”. Уже  впродовж 40 років, співпрацюючи із  істориками Польщі, Югославії, України, Казахстану цей інститут по крапелині збирає свідчення про життя церкви. Інститут Історії Церкви УКУ Львова, Релігійне Товариство „Свята Софія”  в Римі,  та інші  центри співпрацюють із ними над спільними проектами, поєднуючи  дослідження власної історії з відкриттям цікавих зв’язків між нашими народами.

Засновник Інституту, недавно покійний Ґабрієлє Де Роза, від самого початку його існування, як основну ціль наукових досліджень подавав саме релігійне переслідування під час комуністичного режиму. До останньої хвилини свого життя він активно співпрацював із українськими істориками у цьому плані. Цим конгресом його послідовники, поряд із іншими проектами, мають намір відновити та поглибити працю  Ґабрієлє Де Роза, яку він із великою інтуіцією історика почав відразу після падіння Берлінської стіни, вже в 1990 році. З одного боку муру був консумізм а з іншого атеїзм. Проект проф. Де Роза мав ціль показати новому поколінню як переписували руками Біблію молоді люди в далекій Україні, і з якою простотою пересічна студентка в якомусь університеті в Італії шукала правди і нормальності в житті.

Знаємо із досвіду, який пережили ми, українці, живучи під тиском сталінського режиму, як важко давати свідчення. Але уже сьогодні, на відстані часу розуміємо, як важливо це робити. Пережитий досвід має стати достатком прийдешніх поколінь. Нині, коли світ переживає кризу, кризу на різних рівнях, не лише на економічному, - заглянути в історію, щоб знайти ідеї на вихід із кризи, дуже важливо.

            Поряд із різного роду привітаннями та доповідями, своїми спогадами про пережите на цьому науковому зібрані поділився кардинал Мирослав Вилк, екс-архиєпископ Праги, довголітній Голова Єпископської Конференції Європи. Сьогодні, після 20 років виходу із підпілля та поневірянь, кардинал Мирослав згадує, як Церква в його рідній Празі переживала переслідування зі сторони комунізму. Комуністи знали, як її знесилити: забрати єписокпів, знищити монастирі, відділити священиків від народу, заборонивши їм будь-яку діяльність серед народу. Діявольська система забороняла зустрічі та зібрання. «Ми наївно вірили, що така система страшна і несправедлива не може тривати довго, і що американці дуже скоро в якийсь спосіб знищать її. Тому радили мені не поступати до семінарії, а почекати допоки прийде кращий момент. Це були прості ілюзії. Я довірливо чекав 12 років. Тепер бачу, що на це теж була воля Божа». А далі продовжує: «Одиноке, що залишалося певним, що Господь є поряд, Христос поміж нас через хрест та терпіння. І ми кожен брали свій хрест, щоб його наслідувати. Для мене було важним відкрити, що якщо я приймаю будь-яку біль чи прикрість, - обнімаю Христа полишеного на хресті. І це дає гармонію, це дає силу та мир. Тут я зрозумів, скільки ми тратимо, коли не розуміємо як важно прийняти болі, що посилає нам життя. Переслідування були різні. Наприклад, другий раз, коли мені заборонили звершувати богослуження, було в сам день Поминання померших. Я одержав телефон, що від мене забрають «ліценцію», і не можу навіть ввечір правити Службу Божу за помершими, яка тоді також обєднувала щороку навіть невіруючих, з пошани до померших. Я лише вийшов до народу, попросив пробачення за все, і пішов. Сам, оповитий сутінками, навіть літературно. Втікаю до Праги, де впродовж 10 років втратив все. Не мав навіть десь можливості відправити св. Літургію. Важко було в тому стані знайти, де ж є той Христос поряд зі мною. Втративши можливість пароха, почав у любові розпятого Христа шукати мою нову ідентичність священика. Цей хрест став для мене найбільшим фруктом всесильної Божої руки. Чистячи вітрини, цим я щодень заробляв на хліб, ходячи із відром і шматиною по вулицях,  я розумів, що це не є мій вибір на ціле життя, але я переслідуваний і забутий всіми священик, тим самим обнімаю Христа розпятого на хресті. Зустрічав я різних людей: міліціонерів, адвокатів, викладачів, які довідавшися хто я, довірялися мені і наверталися до Бога. Дуже часто моя сповідальниця із забороненої в храмі, переносилася в палац юстиції чи будинок університету, де я сповідав проходжуючись коридорами із новими моїми парафіянами. Це давало мені радість, бо так я доторкався Бога через спільноту у маленьких групах. Ці десять років  переслідування стали для мене найбільш благословенними. Кожне терпіння приближало мене до хреста, і я ставав ще сильніший та щасливіший. Хрест був для мене не лише релігійним освяченим атрибутом, повішеним на стіні, а силою, що давала мені сенс до життя».

Із виступів на конференції можна зробити висновок, що руйнація берлінської стіни залишила всіх, по одному і другому боці, розгублених. Італійські історики переконані, що час розглядатися минув, і якщо суспільство хоче йти вперед на рівні духовному, політичному, бізнесовому, приватному та етичному, якщо хоче знайти дорогу, як жити в гармонії зі собою та сусідами (Європа Західна, Центральна і Східна, Схід Близький і Далекий) слід досліджувати наші історії, та із них вибирати шляхи, якими нам іти. Уже найближчі  30 років населення „перемішається” більше ніж за минулі три століття, і яким це змішання буде – відповідальність усіх тепер. Є потреба давати життя проектам на довгий період, які би, висвітлюючи історію, посилювали співжиття і співпрацю в гармонії.

«Місія Церкви і кожного із нас зокрема є пропагувати надію. Особливо тепер, коли нарід опирався на рахунки в банках (що поруйнувалися) а не на надію, яку дав нам сам Христос, що воскрес, даючи нам можливість вернутися з ним до неба. Треба і нам експерементувати Його присутність на хресті і серед нас, щоб разом із ним, воскреснути і вознестися на небо» – закінчив свій виступ на конференції кардинал Мирослав Вилк.

Марія Говгера, учасник конференції

Товариство «Свята Софія» Рим