Інститут Святого Климента Папи Українського Католицького Університету 12-13 березня 2010 року проводить Дні Духовної Віднови на Via di Boccea 478 у Римі. Головним реколектантом є о.Тарас Барщевський, керівник вечірньої школи Катехитично-Педагогічного Інституту УКУ у Львові. Програма розпочалася у п’ятницю ввечері Божественною Літургією Передосвячених Дарів і вступною конференцією, яка ввела учасників у тематику реколекцій. Сьогодні у суботу 13 березня, крім Літургійних частин, відбудеться ще одна конференція та Біблійний семінар. Ласкаво запрошуємо!

о. Тарас Барщевський, Дні духовної обнови – вступна конференція, Рим, Св. Софія, 12 березня 2010 р.Б.

Слава Ісусу Христу!

Дорогі в Христі,

У цей рік, в якому наша Церква застановляється над покликанням до богопосвяченого життя, хотів би і я, разом з вами, задуматися над «нашим» покликанням. І навіть не так над самим покликанням – яке може бути настільки різне для кожного з нас, що можна і подумати, що мова йде про різні речі –, а натомість хочу застановитися над тим, що всі ці «покликання» об’єднує: над «до» покликання! Іншими словами: до чого ми покликані, до чого усі наші, настільки різні, «покликання» ведуть і в чому збігаються?

Покликавши – як любимо ми в нашому богослов’ю висловлюватися – людину до життя, Бог не перестає її кликати навіть і після того, як вона відвернулася від нього. «Тоді Господь – каже Святе Письмо – покликав чоловіка і спитав його: ‘Де ти?’» (Бут 3,9). Але Адам вже не спроможний відповісти: він злякався вже самої луни Бога і сховався від Нього. Іншими словами, будучи «покликаний» Богом, тобто створений на Його образ, він втратив своє покликання - свою подібність до Бога -, забув про своє призначення, «загубився». Але Бог і далі продовжую «кликати» його людиною (пор. Бут 5,2), кликати його бути собою, кликати до Себе, кликати до Життя. Ось перше, основне покликання людини – її ім’я!

Наше богослов’я опрацювало прекрасні сторінки про це уподібнення, обожествлення, даючи його приклад у Богослужінні і навіть вказуючи на конкретні кроки на цьому шляху в моральному богослов’ю. І це ще не все. Сьогодні ми говоримо і про покликання жінки, про покликання сім’ї, батьків, дітей, покликання церковних структур, суспільства, школи, покликання осіб похилого віку, хворих, неповносправних… Це навіть було б і добре, якщо б підкреслюючи специфічність покликання, ми згадали і про те, що всі ці покликання походять від Одного Господа і ведуть до того ж Самого Бога.

Саме ця думка, що все походить від Бога і все веде до Бога, закликає нас бачити не тільки різниці між образом і подобою, але зокрема те, що їх поєднує. А це – вічність! Вічність, однак, не тільки як відсутність початку і кінця, чи яких-небудь хронологічних рамок, але вічність, як якість Божого життя, якість життя Того, на образ і подобу, якого ми створені. Людина, отже, створена вічним Богом згідно з його вічним задумом для вічного сопричастя з Ним. Велика частина нашої духовності посвячена саме цьому пошуку вічності, вічного життя, ба навіть її «здобуванню», коли, натомість ця вічність вже знаходиться у нашому житті, є його частиною, так як і ми її.

Найкраще цю вічність, це бажання людини ніколи не вмерти, а жити вічно – іншими словами, бути як Бог – виявляє молодість. У молодості «можна» все, молодість не знає обмежень, для неї нема нічого неможливого. У молодості людина думає, що може змінити увесь світ, і не тільки думає, але і робить так: своєю працею, яка приносить плоди (як в раю! А не тільки «терня і будяки», див. Бут 3,18), своєю плідністю (народжуючи дітей і тим самим здійснюючи оту першу «райську» заповідь: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі…», Бут 1,28). А головно, молодість є «вічною»: вона не думає про кінець, вона не думає про минущість, вона живе «тут і тепер» і не думає про можливі «кінці», катастрофи, небезпеки… Це не для неї. Вона ще у раю і ще завжди їсть з дерева життя… поки «змій мудрості», тобто реальності, конкретності, великих планів на майбутнє і обітниць, не дасть їй скоштувати з дерева пізнання добра і зла, тобто, «навчить жити», заохочуючи стати «як Бог» (Бут 3,5). Він обманить її, кажучи, що для того, щоб бути тим ким вона є (тобто, як Бог, вічною) їй потрібно стати «мудрою», тобто дорослою, зрілою, такою, яка вміє розрізнити добро і зло (іншими словами, смертною). Одним словом, перестати бути такою, якою вона є, а саме: молодою. Змій закликає людину подивитися на плоди (хай буде і власної праці) і забути про те, що вона створена для того щоб «порати землю» (пор. Бут 2,5), для того, щоб самій «бути плідною, множитися, заселяти землю і підпорядковувати її собі» (пор. Бут 1,28). А, коли людина скоштує з цього «райського дерева» усезнання, доброго для поживи і гарного для очей (пор. Бут 3,6), їй відкриються очі і вона побачить себе нагою, побачить, що рай – це не плоди якихось дерев, а власна здатність плодоносити, яку вона саме втратила.

Отже, молодь живе «у раю», у вічності і їй не є потрібен голос «мудрого», ми б сказали, досвідченого, змія, який буде її вчити, як осягнути це вічне життя (якого вона зрештою посідає!). Їй, однак, потрібен той, хто на власному прикладі покаже їй як жити в домі Отця (див. Йо 14,2), покаже, що насправді означає бути дітьми Отця (див. 1 Йо 3,2), покаже, як перемогти зло і, отже, жити вічно (див. Йо 20,31), покаже, як бути «вічно молодим»? (див. Йо 3,29; Мт 9,15; Лк 5,34). І ним є Ісус Христос, Син людський і Син Божий, Воскреслий, «Вічний Бог» і «Молодий» - «Наречений» своєї Церкви.

Вдивляючись, отже, саме в цього «вічно Молодого», ми можемо бачити як Він сам жив свою вічність, свою молодість і що для нас означатиме наслідувати його у цьому. Що Ісус, як людина, новий Адам, робив, щоб жити вічно, щоб завжди бути молодим? Може займався спортом, або дбав про здорове харчування? Можливо уникав «напруженого способу життя» чи займався йогою? Здається, що нічого з цього всього… То в чому тоді секрет його молодості? Відповідь, думаю, дуже проста: в його житті, в його способі жити. Сам Ісус назвав своє життя «служінням», а Церква тільки уточнила: пророче, царське і священиче. До цього ж служіння покликана і сама Церква – молода вічно молодого, до цього служіння покликаний не хтось у Церкві, але уся Церква і тим самим і кожен з нас: покликаний не тільки як «вічний об’єкт» церковної турботи, але у першу чергу як повноцінний суб’єкт цього високого служіння.

Але як наслідувати Христа пророка, царя і священика? Як наслідувати отого вічно молодого, як жити так як він жив, щоб стати учасниками його вічного життя? Старий Завіт подає нам не один приклад такого життя, однак, обмежуся тільки до одного прикладу з кожного цього служіння.

У першу чергу – це пророк Самуїл. У часи, коли «слово Боже було рідко і видіння не були часто» (1 Сам 3,1), Господь кличе «хлопчину» Самуїла, щоб цей став носієм його слова людям – пророком. Але Самуїл, як би це не звучало дивно, служить Господеві, «не знаючи ще Господа»! (1 Сам 3,7) і тому він ще не спроможний розпізнати Божий голос і аж три рази, чуючи своє ім’я, біжить до старенького, вже майже сліпого, Елі, думаючи, що це він його кличе: «Ось я! Кликав ти мене». Вірність Бога, який не перестає говорити навіть тоді, коли, багато хто уважає, що він не говорить, настирливість Самуїла, який надоїдає цілу ніч своїми запитаннями старенькому Елі (кликав ти мене?), повільність, але і велич Елі, який починає розуміти, що Бог вже більш не говорить через нього, але все ж таки уступається молодому Самуїлові, підказуючи йому як потрібно відповідати Богові, показують нам не легкі стосунки між Богом і людиною і між старшим і молодшим поколіннями. Хотів би, однак, підкреслити передусім два аспекти: довір’я Самуїла до старенького Елі: він не боїться йому набриднути своїми питаннями, він хоче почути Елі і він виконує те, що Елі йому каже; з іншого боку, бачимо Елі, який не ставить себе між Богом і Самуїлом і надає цьому останньому повну свободу в цьому новому відношенню. А це Боже слово, якого Елі ніколи не чув, а Самуїл не міг розпізнати – це моє, твоє, наше ім’я, яким Бог кличе кожного з нас, кожного «по його імені», завжди по новому, завжди неповторно.

У свою чергу вже старенький Самуїл теж буде «покликаний» до новості. Будучи практично засновником ізраїльської монархії, помазуючи на царя «вродливого, найкращого і головою вищою над усіма в народі» Саула (див. 1 Сам 9,2), він тепер проти своєї волі (див. 1 Сам 16,1) повинен помазати на царя «русявого, гарноокого і гарного з виду» Давида, «найменшого з братів, що пасе вівці» (див. 1 Сам 16,11-12), тому що Бог «не дивиться так як чоловік: чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце» (1 Сам 16,7). І так як колись Самуїл став пророком без огляду на брак досвіду спілкування з Богом, так і тепер Давид стає царем без огляду на відсутність на перший погляд царських «ознак». А розпочинає він «царювати» не мечем і зброєю, а умінням гарно грати (1 Сам 16,18) і добре метатися камінням пращею (1 Сам 17,49), перемагаючи то злого духа, який мучив Саула, то филистимлянського велетня Голіята, який зневажав «Господа Сил, Бога ізраїльських лав» (1 Сам 17, 45). Царювання, отже, не в людській силі і величі, а в перемозі над злом в Боже ім’я на користь всього Божого народу, як і писатиме святий Йоан Богослов, звертаючись неначе з якимось подивом, саме до молоді: «Писав вам, юнаки, бо ви сильні, і слово Боже у вас перебуває, і ви перемогли лукавого» (1 Йо 2,13.14).

Незабаром Давид стане єдиним царем, завоює Єрусалим і задумає побудувати в ньому храм Богові, на що Господь обіцяє йому сам збудувати дім, тобто «поставити по Давидові його потомство і утвердити його царство» (див. 2 Сам 7,11-12). Те саме Бог обіцює і Соломонові (див. 1 Цар 11,38), а Соломон будує Богові величавий храм, а посвячуючи його молиться: «Нехай наше серце буде суцільно віддане Господеві, Богу нашому, щоб ми ходили в його установах і пильнували його заповіді, як сьогодні» (1 Цар 8,61). Господь вислуховує молитву Соломона й освячує храм, обіцюючи, що зміцнить царський престол Соломона повіки, якщо він ходитиме перед ним «у чистоті серця і в щирості» (1 Цар 9,4).

На жаль, і Соломон, і тим більше його потомки, «відвернулися від Господа […] і стали служити іншим Богам» (див. 1 Цар 9,6), а храм – місце зустрічі з Богом – став «вертепом розбишак», живлячи самообман спасіння, що залежало б від зовнішності вчинків, а не навернення серця (див. Єр 7,3-11).

Тоді Господь кличе Єремію, якого «він знав, перш, ніж уклав його в утробі матері, і освятив, перш, ніж він вийшов з її лона» (див. Єр 1,5). І хоч Єремія відмовляється, виправдовуючись, що він дитина і не вміє ще говорити, Господь настановляє його, щоб він «викорінював і руйнував, вигублював і валив» самовпевненість людей на власні сили та «будував» правдивий храм духа і «насаджував» слово Боже у серцях людей (див. Єр 1,10). Єремія – священик, і його серце палає любов’ю до храму, до богослужіння, до молитви. Однак, він як молода людина, понад усе цінує щирість і цілковиту відданість. Він не знає компромісів, ані домовленостей, він не вміє приховувати ані радості, ані сліз. І саме його Бог вибирає бути «священиком серця», який звістить новий союз: «Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом» (Єр 31,33), знаком якого буде пізнання Бога і прощення гріхів. А Павло назве християн «храмом Божим, в яких перебуває Дух Божий» (1 Кр 3,16), тому що вони побудовані на основі, якою є Христос.

У Новому Завіті цим храмом Божим в першу чергу представляється «дівчина з Назарету», Пречиста Діва Марія, яка «зберігала Слово у своєму серці» (див. Лк 2,19.51), даючи йому своє тіло, як оселю, та стаючи Матір’ю Життя, новою Євою, чи, як прекрасно висловився Данте, «дочкою свого Сина» - «figlia del suo Figlio».

Пречиста Діва Марія стає таким чином прообразом Церкви, водночас Молодою свого вічного Молодого і Матір’ю того, хто її сам породив. А Церква, прообразом якої є Марія, сьогодні теж покликана «народити» свого Христа, тобто дати світові своє свідчення віри у Бога (див. Од 12,1-6), стаючи одночасно і його матір’ю, оскільки «несе його у світ» і його дитиною, оскільки сама може жити тільки з віри в нього (пор. Євр 10,38).

Розпочинаючи, отже, сьогодні ці наші дні духовної віднови, застановімося над нашим спільним покликанням – покликанням до життя, покликанням плодоносити, покликанням наповнювати землю і підпорядковувати собі світ, іншими словами, покликанням бути Церквою, бути таїнством Божої присутності у світі. Але як це можна здійснити? Своїм служінням. Беручи до уваги саме студентський контекст цих духовних вправ, хотів би зосередити свою увагу зокрема на пророчому служінню, служінню Слову, до якого зрештою усі ми і покликані чи своєю проповіддю, чи своїми докторатами, науковими дослідженнями, чи просто щоденним промовистим свідченням життя.

Отже, про райське життя римського студента і його пророче покликання; про спокуси гарних на вигляд і смачних для поживи плодів дерева всезнання і гіркого досвіду «пророка на своїй батьківщині»; про запаморочливі висоти покликання і кромішню пітьму сумнівів, бунтів, відкинення; про життя і смерть пророка, студента, віруючого…

Але про це все завтра, а сьогодні подякуймо Господеві за його покликання, за те, що Він покликав нас до життя, покликав нас бути його Молодою, його Нареченою, Його Церквою. І просімо його світла, щоб побачити в нашому житті знаки його вибору, його благодаті і його покликання!

Слава Ісусу Христу!