Браття і сестри!

Великий піст дає нам ще одну нагоду замислитися над серцем християнського життя – любов'ю. Адже це справді сприятливий час, щоб через Слово Боже і святі тайни ми відновили свій шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою, діленням, тишею і постом, час очікування пасхальної радості.

Цього року хочу запропонувати декілька думок у світлі короткого біблійного тексту, взятого з Послання до євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24). Це речення з уривку, у якому автор закликає надіятися на Ісуса Христа як первосвященика, який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, основане за трьома богословськими чеснотами, що означає прийти до Господа «із щирим серцем у повноті віри» (Євр. 10, 22), непохитно тримати «визнання нашої надії» (Євр. 10, 23), стараючись разом із братами постійно «поступати з любов'ю і робити добрі діла» (Євр. 10, 24). Також для того, щоб підтримувати цю євангельську поведінку, важливо брати участь у літургійних та молитовних зустрічах спільноти, зважаючи на есхатологічну ціль – повне сопричастя у Бозі (Євр. 10, 25). Акцентую увагу на 24 стиху, який у кількох словах пропонує цінне і завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: увагу до ближнього, взаємність і особисту святість.

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього.

Першим елементом є запрошення звернути увагу: тут вжито грецьке слово катаноейн, яке означає добре спостерігати, бути уважним, дивитися з усвідомленням, зауважувати якусь дійсність. Ми читаємо про це в Євангелії, коли Ісус запрошує учнів «спостерігати» за птахами у небі, які хоч і не працюють важко, однак є об'єктом турботливого Божого Провидіння (пор. Лк. 12, 24), і «усвідомити» колоду в своєму оці перед тим, як дивитися на скалку в оці брата» (пор. Лк 6, 41). Чуємо про це також у іншому уривку того ж Послання до євреїв, де є запрошення «звернути увагу на Ісуса» (3, 1), апостола і верховного священика нашої віри. Отже, слово, яке відкриває наше звернення, запрошує затримати погляд на іншому, а передусім на Ісусові, і бути уважними одні до одних, не бути чужими, байдужими до долі братів.

Натомість часто стикаємося з протилежним почуттям – байдужістю, яка народжується з егоїзму, прикритого маскою пошани до «приватної сфери». Сьогодні також сильно звучить голос Господа, який кличе кожного з нас дбати про іншого. Сьогодні також Бог кличе нас бути «сторожами» наших братів (пор. Бут. 4, 9), встановлювати стосунки, характерними для яких є взаємна турбота, увага до добра іншого та до всього його добра.. Велика заповідь любові до ближнього вимагає і спонукує до усвідомлення відповідальності щодо тих, які, як і я, є створіннями та дітьми Божими: бути братами в людському вимірі, і в багатьох випадках також і вірі, – що мусить спонукати нас до того, щоб бачити в іншому правдивого іншого мене, якого безмежно любить Бог. Якщо ми розвиваємо цей погляд братерства, з нашого серця природно буде випливати солідарність, справедливість, а також співчуття. Слуга Божий папа Павло VI стверджував, що світ страждає сьогодні передусім від відсутності братерства: «Світ хворий. Його біль не так у розтраті ресурсів чи в захопленні цих ресурсів кимсь, як у браку братерства між людьми і народами» (Енц. Populorum progressio, 26 березня 1967, №66).

Бути уважним до іншого означає бажати добра йому чи їй у всіх аспектах – фізичних, моральних і духовних. Здається, що сучасна культура втратила відчуття добра і зла, тому потрібно акцентовано підтвердити, що добро існує і виграє, тому що Бог є «добрий і робить добро» (Пс. 119, 68). Добро – це те, що піднімає, захищає і сприяє життю, братерству і сопричастю. Бути відповідальним щодо ближнього означає бажати і робити добро іншому, бажаючи, щоб також і він відкрився на логіку добра. Цікавитися братом означає хотіти розплющити очі на його потребу. Святе Письмо застерігає від небезпеки затвердіння серця через своєрідну «духовну анестезію», яка робить людей сліпими до страждання інших. Євангелист Лука переказує дві притчі Ісуса, в котрих є приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. У притчі про доброго самарянина священик і левіт байдуже «проходять повз» нещасного, якого обікрали і побили розбійники (пор. Лк. 10, 30 – 32). У притчі про багача розповідається про чоловіка перенасиченого благами, який не помічає страждань бідного Лазаря, котрий помирає з голоду перед його дверима (пор. Лк. 16, 19). В обох випадках маємо справу з чимось протилежним до «вияву уваги», погляду любові і співчуття. Що ж є на перешкоді цьому людяному і турботливому погляду на брата? Інколи це матеріальне багатство і ситість, інколи пріоритетність власних інтересів і власних переживань. Ми не повинні бути ніколи нездатними «мати милосердя» до тих, які страждають, а серце ніколи не повинні надміру переповнювати наші справи і наші проблеми, роблячи нас глухими до крику бідного. Натомість саме покірність серця і особистий досвід страждання можуть стати джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та емпатії: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Прип. 29, 7). Так стає зрозумілим блаженство «тих, які плачуть» (МТ. 5, 4), тобто тих, які зможуть вийти із самих себе, щоб зворушитися болем інших. Зустріч з іншим та відкривання серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

«Звернути увагу» на брата означає також турбуватися про його духовне благо. І тут я хочу пригадати аспект християнського життя, який на мою думку, призабули, – братнє виправлення для вічного спасіння. Сьогодні практично всі стали дуже чутливими до теми турботи і любові щодо фізичного і матеріального блага інших, але майже завжди мовчать про духовну відповідальність за братів. Так не було в ранній Церкві та у спільнотах зі справді зрілою вірою, де хвилювалися не тільки про тілесне здоров'я брата, а також про здоров'я його душі, скерованої до останнього призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим. Навчи праведника, і він знання побільшить» (Прип. 9, 8 і наст.). Сам Христос наказує докоряти братові, який грішить (пор. Мт 18, 15). Дієслово, яке вживають, щоб передати братнє виправлення, – еленкейн, – те саме, яке вказує на пророчу місію властивого християнам викриття генерації, яка віддається злу (пор Еф. 5, 11). Традиція Церкви серед діл милосердя для душі називає також «Грішника навернути». Важливо відродити цей вимір християнської любові. Не можна мовчати на зло. Думаю тут про ставлення тих християн, які з людської поваги чи просто зі зручності пристосовуються до загальної ментальності замість того, щоб застерегти своїх братів від способу думання і дій, які є протилежними до істини, і не йдуть дорогою добра. Однак християнським докором не має керувати дух засудження чи звинувачення. Ним завжди керує любов і милосердя, він витікає зі справжнього піклування про благо брата. Апостол Павло стверджує: «Коли би хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал. 6, 1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно знову відкрити важливість братнього виправлення, щоб разом іти до святості. Навіть «праведник впаде сім разів» (Прип. 24, 16), як каже Писання, бо всі ми є слабкі та недосконалі (пор 1 Ів. 8, 1). Отже, великим служінням є допомагати і дозволяти, щоб нам допомогли читати правдиво себе самих для покращення свого життя і доброго курсу шляхом Господнім. Завжди потрібний погляд, який любить і виправляє, який знає і впізнає, який розуміє і прощає (пор. Лк. 22, 61), бо так робив і робить Бог з кожним із нас.

2. «Одні одним»: дар взаємності.

Таке «сторожування» щодо інших контрастує з ментальністю, яка, обмеживши життя тільки до земного виміру, не бачить його в есхатологічній перспективі і приймає будь-який моральний вибір во ім'я індивідуальної спільноти. Таке суспільство, як теперішнє, може стати глухим як до фізичного страждання, так і до духовних і моральних вимог життя. Не так повинно бути у християнській спільноті! Апостол Павло запрошує шукати те, що спонукає до «миру та до взаємного збудування» (Рм. 14, 19), допомагаючи «ближньому на добро, для збудування» (Рм. 15, 2), не шукаючи власної користі, «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор. 10, 33). Це взаємне виправлення і заохочення в дусі побожності і любові повинно бути частиною життя християнської спільноти.

Учні Господа, з'єднані з Христом через Євхаристію, живуть у спільноті, яка зв’язує їх одні з одними як членів одного тіла. Це означає, що інший мені належить, що його життя і його спасіння стосуються мого життя і мого спасіння. Торкаємось тут дуже глибокого елементу сопричастя: наше існування взаємозв'язане з існуванням інших, як у добрі, так у злі; як гріх, так і дія любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному тілі Христа, справджується така взаємність: спільнота не перестає каятись і просити прощення за гріхи своїх синів, але також постійно радіє і ликує зі свідчень чеснот і любові, які в ній проявляються. «Різні члени нехай дбають однаково одні про одних» (1 Кор. 12, 25), – стверджує святий Павло, бажаючи, щоб ми були одним тілом. Любов до братів, виявом якої є милостиня, – типова великопосна практика поруч з молитвою і постом – закорінена у цій спільній приналежності. Навіть у конкретному переживанні щодо найбідніших кожен християнин може висловити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Взаємна увага до інших – це також визнання добра, через яке Господь діє у них, і подяка з ними за чуда благодаті, які добрий і всемогутній Бог продовжує чинити в своїх дітях. Коли один християнин помічає в іншому діяння Святого Духа, то повинен тільки радіти щодо цього і возносити славу Отцеві Небесному (пор. Мт. 5, 16).

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом у святості.

Цей вислів із Послання до євреїв (Євр. 10, 24) спонукає нас бачити універсальний заклик до святості, постійний шлях у духовному житті, прагнути більших харизм і щораз вищої та пліднішої любові (пор. 1 Кор. 12, 31 – 13, 13). Ціллю взаємної уваги є взаємний стимул до реальної щораз більшої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Прип. 4, 18), очікуючи на те, щоб жити незахідний день у Бозі. Час, даний у нашому житті, є цінним для того, щоб сповнити добрі діла в любові до Бога. Так сама Церква росте і розвивається, щоб досягти повної зрілості у Христі (пор. Еф. 4, 13). У такій динамічній перспективі зростання звучить звернення, яке спонукає нас взаємно осягати повноту любові і добрих діл.

На жаль, завжди є небезпека спокуси бути літеплими, придушувати Духа, відмовлятися «торгувати талантами», які були нам подаровані для добра нашого та інших (пор. Мт. 25, 25 і наст.). Ми всі отримали духовне і матеріальне багатство для сповнення божественного плану, для добра Церкви і для особистого спасіння (пор. Лк. 12, 21; 1 Тм. 6, 18). Духовні наставники пригадують, що той, хто в житті віри не йде вперед, той іде назад. Дорогі брати і сестри, приймімо завжди актуальне запрошення прагнути до «високої мірки християнського життя» (папа Іван Павло ІІ, Апост. лист «Novo Millenio ineunte», 6 січня 2001, № 31). Мудрість Церкви щодо визнавання і проголошення блаженними і святими деяких зразкових християн є також у тому, щоб викликати в інших бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм. 12, 10).

Перед світом, який вимагає від християн відновленого свідчення любові і вірності Господу, нехай всі відчують невідкладну потребу почати змагатися у любові, у служінні і в добрих ділах (пор. Євр. 6, 10). Цей заклик є особливо сильним у святому часі приготування до Пасхи.

З побажанням святого і плідного Великого посту, поручаю вас заступництву Пресвятої Діви Марії і від серця уділяю всім апостольське благословення.

                                   З Ватикану, 3 листопада 2011 р. Б.

Переклад Прес-служби УГКЦ в Італії

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА
ДО ВІРНИХ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
НА ВЕЛИКИЙ ПІСТ

«Покайтесь, бо Небесне Царство близько!»
Мт. 4, 17

Дорогі у Христі!

Цими словами нашого Божественного Спасителя закликає сьогодні Христова Церква кожного з нас розпочати благословенний час Великого посту. Назва цього посту – «Великий» – не випадкова: вона зумовлена тими Божими дарами і плодами для нашого духовного життя, які можемо здобути в цей час, якщо гідно його проживемо. Велич цього часу визначається також глибиною духовної переміни нашої особи і нашого життя, яка буде наслідком зустрічі з милосердним і люблячим Небесним Отцем.

Тож як гідно прожити цей період, щоб перемінити і збагатити своє життя? Передусім, дорогі в Христі, потрібно пам’ятати, що дотримуватися посту не означає лише обмежити себе в їжі та розвагах. Постити – це насамперед стримуватися від гріха, від злих звичок і пристрастей. Це також відкинення байдужості, злих помислів та егоїзму. Великий піст – це запрошення, скероване до кожного з нас, зранених гріхами, обтяжених немочами та виснажених щоденними клопотами, кинутися в Господні обійми.

Святі отці та духовні вчителі Церкви, закликаючи християн гідно прожити піст, називали його часом духовного пробудження і оновлення людини, порівнювали з духовною весною, під час якої в наших душах пробуджується божественне життя: «…Коли закінчується зима і починаємо зближатися до весняного тепла, тоді мореплавець знову виводить свій човен у море, вояк чистить зброю та тренує свого коня до боротьби, селянин вигострює свій реманент, а подорожній, відчувши приплив сил, підперезується та пускається в дорогу… Подібно і ми в цей час приходу духовної весни налаштуймо свою духовну зброю, як солдати, нагострімо своє знаряддя, як землероби, та, як справжні керманичі, берімо в руки човен свого духу, щоб бути готовими вистояти перед навалами хвиль безглуздих пристрастей, та, як паломники, що прямують до небесної батьківщини, розпочинаймо звершення духовної мандрівки» (св. Іван Золотоустий, Слово до антіохійського люду, 3).

Великий піст є особливим часом покаяння та покути. Подібно як в природі звичною ознакою початку весни є пробудження всього створіння до нового життя, так людська душа через покаяння та покуту оживає і, будучи зігрітою теплом Божого милосердя та любові, визволяється від змертвілого заціпеніння і видає паростки нового життя у Святому Дусі. Хто щиро визнає свої провини у святому таїнстві Покаяння, той відчує благодатну дію тепла Божої любові, яке оживляє. І подібно як весна перемагає зиму, так і сила Господнього прощення перемагає в нас страх, неміч і зневіру, доводячи, що Божественна любов сильніша за наш гріх і що немає такої сили зла, яка б змогла протистояти спасенному милосердю Небесного Отця. Ось чому в покаянному пориві пророк Давид співає Господеві: «Хай твоє милосердя зійде на мене, і я буду жити, бо закон твій – моя відрада» (Пс. 117, 77).

Відроджена покаянням і покутою та поєднана з Господом у Святому Причасті віруюча людина розквітає Божою красою праведного життя та стає носієм надії для свого оточення і для всього суспільства. Бо так як гріх має руйнівний вплив не лише на грішника, а й на все його оточення, – навернення і покаяння приносить зцілення наших відносин із Богом, ближніми і всім створінням.

Великий піст – це  час інтенсивної молитви. Відмовляючись у цей період від розваг, ми одночасно маємо більше уваги присвячувати спілкуванню з Богом: через участь у великопісних Богослужіннях у храмі, а також через тривалішу та більш ревну молитву в родинному колі й на самоті. Не можна оминути увагою практики, яка нещодавно була запроваджена в усій нашій Церкві – читання Божого Слова. Щодня вірні,  чи то на самоті, чи в сім’ї, або ж зібрані в молитовні групи при парафії, читають, роздумують та моляться уривками Священного Писання. Так Боже Слово стає для нас духовною поживою і пригадує нам, що «не самим хлібом живе людина, але кожним Словом, яке виходить з уст Божих» (пор. Мт. 4, 4). Гаряче поручаю продовжувати й поширювати цю побожну практику. А для тих, хто ще не почав цього робити, нехай Великий піст стане нагодою почати пізнавати Боже Слово і щоразу більше ним жити. 

Необхідною умовою великопісної духовної мандрівки є також діла милосердя. Господь устами пророка Ісаї скеровує до всіх нас особливий заклик, показуючи, в чому полягає справжній піст: «Ось піст, який я люблю: з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши нагого, вдягнути його, від брата свого не ховатися» (Іс. 58, 7). Подібно як у природі поява навесні свіжих зелених пагонів виявляє, що рослина є живою, так християнська милостиня є ознакою духовного пробудження людини, її відкритості до Бога і ближнього та переконливим свідченням живої віри, «чинної любов’ю» (пор. Гал. 5, 6). До милостині покликані всі християни, незалежно від достатку чи матеріальної спроможності. Святий Папа Лев Великий навчає, що «ніщо не може перешкодити нам у нашій доброчинності, якою сповняємо покликання любити Бога та ближнього… Не лише багаті та заможні можуть творити діла милосердя в стосунку до свого ближнього, а й ті, що є бідними та з обмеженими достатками… Милостиня перетворює нерівність у земних благах на рівність в отриманні дарів небесних» (Слово на Чотиридесятницю, 6, 1–2).

Дорогі в Христі! Час Великого посту відкриває нам шлях до неба. Ступімо на нього в дусі покаяння, молитви та милостині. Разом пройдімо його, зростаючи в благодаті Святого Духа. Нагадую вам про обов’язок приступити в цей благословенний час до святих таїнств Сповіді та Причастя. Нехай Великий піст дарує нам оновлення духовного життя, пробудження християнської ревності та любові до Бога й ближнього у наших парафіяльних спільнотах та монаших обителях. Благаю в нашого Отця, який «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1 Тм. 2, 4), аби пригорнув усіх вас до свого милосердного батьківського серця та, простивши ваші провини, силою Святого Духа вчинив вас причасниками слави воскресіння Його Божественного Сина.

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у Сиропусну суботу, 25 лютого 2012 року Божого