18 січня 2009 р. Католицька Церква відзначила 95-й Всесвітній День мігрантів та біженців. У цей рік, присвячений Святому Апостолу Павлу, Папа Венедикт XVI у своєму посланні до Дня мігрантів та біженців закликав до роздумів над темою: «Святий Павло – мігрант і Апостол Народів».

Послання Його Святості Венедикта XVI з нагоди 95 Всесвітнього Дня мігранта та біженця

Тема цьогорічного послання з нагоди Всесвітнього Дня емігранта та біженця – „Святий Павло –  емігрант та апостол народів”. Це пов’язано із проголошеним мною Ювілейним роком з нагоди 2000-річчя від дня народження цього апостола. Справа Павла, емігранта за покликанням, - проповідування науки Божої, просвітництво та посередництво між різними культурами і Євангелією.

Саме тому його життя і служіння справі Благовісті Христової залишається промовистим прикладом для наслідування для сучасних емігрантів. Савло народився вТарсі Килікійському, в сім’ї єврейських емігрантів. Його було виховано у  єврейській  та еллінській мовах і культурах, однак під значним впливом здобутків суспільного життя римської цивілізації. Після зустрічі з Христом по дорозі до Дамаску (пор. Гал. 1, 13-16), не зраджуючи власній традиції та маючи пошану і вдячність до іудаїзму і Закону (пор. Рим. 9, 1-5; 10, 1; 2 Кор. 11, 22; Гал. 1, 13-14; Фил. 3, 3-6), він слухняно сприйняв волю Господа: „Іди, бо я пошлю Тебе до поган далеко” (Ді. 22, 21), - і, без вагань та роздумів, відважно і з натхненням посвятився новій місії. Його життя кардинально змінилося  (пор. Фил. 3, 7-11): Ісус став для нього правдою життя і натхненням до апостольського служіння Євангелії. Із переслідувача християн він став справжнім апостолом Христа.

Ведений святим Духом, Павло докладав усіх зусиль, щоб Євангеліє – "сила Божа на спасіння кожному, хто вірує: перше іудеєві, а потім грекові" (Рим. 1, 16), –  проповідувалось усім, незалежно від національності чи культури. Під час своїх апостольських подорожей, незважаючи на часті протести, передусім йшов проповідувати  Євангеліє у синагоги, до своїх одноплемінників у діаспорі (пор. Ді. 18, 4-6). І якщо вони його відкидали, звертався до поган, стаючи правдивим місіонарем емігрантів. Сам будучи емігрантом і мандрівним посланцем Ісуса Христа, він заохочував кожну людину до того, щоби та ставала у Божому Сині "новим сотворінням" (2 Кор. 5, 17).

Проповідуючи керигму Євангельської Благовісті, він досягнув самого Рима, збороздивши моря Близького Сходу і биті дороги Європи. Гнаний цією метою, без тіні жалю полишає він гостинну Антіохію, де проповідував Євангеліє перед поганами, що не визнавали юдаїзму, і де учнів Ісуса вперше було названо „християнами” (пор. Ді. 11, 20-26). Його життя і навчання повністю служили справі загального пізнання Христа і любові до Нього, справі розбудови у Ньому єдиного народу Божого.

Тепер, в епоху глобалізації, саме у цьому і полягає місія Церкви та кожного охрещеного. Ця місія, завдяки своєму душпастирському засягові та чутливості, обіймає всі сфери життя емігранта – приїжджого студентства, біженців, утікачів, переселенців, включно із жертвами сучасних форм рабського поневолення людини людиною, таких як, наприклад, торгівля людьми. Сьогодні необхідно проповідувати післанництво Відкуплення так само, як це робив Апостол Народів, беручи під увагу як різнорідні  суспільні і культурні ситуації, так і особливі особисті проблеми кожного емігранта і подорожуючого, що є безпосередньо пов’язаними із питомим для цієї категорії осіб стилем життя. Я хотів би, щоби кожна християнська спільнота виявляла таку ж апостольську ревність, як св. Павло, котрий усім проповідував любов Отця і Відкуплення у Христі Ісусі (Рим. 8, 15-16; Гал. 4, 6), щоб „ ще більше їх придбати” (1 Кор. 9, 19), для слабких стаючи, як слабкий, для всіх – „усім, щоб конче деяких спасти” (1 Кор. 9, 22).  Нехай його приклад буде для нас заохоченням, щоб і ми були солідарними з нашими братами і сестрами та щоб ми в кожному куточку землі й у різний спосіб дбали про мирне співіснування між різними народами, культурами і  релігіями.

В чому полягала таємниця Апостола Народів? Характерна для нього місійна ревність і войовничий запал були наслідком того, що його самого „Христос Ісус здобув” (Фил. 3, 12). Павло був з’єднаний з Ісусом настільки глибоко, що мав відчуття участі в Його житті через „участь в Його  муках” (пор. Фил. 3, 10; Рим. 8, 17; 2 Кор. 4, 8-12; Кол. 1, 24). У цьому, властиво, і полягає таємниця та рушійна сила апостольського запалу св. Павла, який говорить: „той, хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю, зволив об’явити мені  Сина свого, щоб я проповідував його між поганами” (Гал. 1, 15-16; пор. Рим. 15, 15-16). Апостол почував себе співрозп’ятим з Христом і стверджував: „Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал. 2, 20). Жодні труднощі не були для нього перешкодою у веденні відважної євангелізаційної діяльності навіть у таких космополітичних містах як Рим і Коринт, мешканці яких у ті часи витворювали різнорідну й барвисту мозаїку від змішання численних національностей, мов, світів та культур.

Коли перечитуємо Діяння апостолів та послання, що їх Павло скеровує до різних народів, неначе знаходимо в них справжню модель справжньої Христової Церкви, що не є Церквою декількох втаємничених, але відкритою для всіх – Церквою, яка складається з різнобарвної многоти віруючих, але в котрій немає жодних відмінностей, пов’язаних із культурою і расою кожного з її членів, адже кожен охрещений є живим членом того ж самого Тіла Христа. Під цим оглядом, по-справжньому виняткового значення набирає питання братерської солідарності, яка проявляється у щоденних проявах сопричастя, співучасті і радісної опіки й ьурботи про інших. Однак, як завжди повчає нас св. Павло, вияв цього виміру взаємної братерської любові є неможливим без  готовності слухання і сприймання проповідуваного і впроваджуваного в життя Слова (пор. 1 Сол. 1, 6), яке заохочує всіх до наслідування Христа (пор. Еф. 5, 1-2) через наслідування життя самого Апостола (пор. 1 Кор. 11, 1). Адже чим більше спільнота є з’єднана з Христом,  тим більше вона піклується про ближнього, уникаючи будь-якого осуду, погорди і згіршення щодо його особи та живучи у взаємній любові (пор. Рим. 14, 1-3; 15, 7). Вірні, у їх наближені до Христа, відчувають себе у Ньому „братами”, дітьми того самого Отця (Рим. 8, 14-16; Гал. 3, 26; 4,6). Цей скарб єдності і братерства проявляється в тому, що вони „дбають про гостинність” (пор. Рим. 12, 13), що є первородною дочкою agape (пор. 1 Тим. 3, 2; 5, 10; Тит 1, 8; Флм. 17).

Таким чином сповняється обітниця Господа: „Я вас прийму. Я буду вам отцем, ви ж будете мені синами та дочками”(2 Кор. 6, 17-18). І якщо ми це усвідомлюємо, то чи не повинні ми піклуватися про тих, хто знаходиться у важких умовах життя, а особливо про біженців та втікачів? І хіба можна не турбуватися про потреби людей насправді слабких і беззахисних, тих, які живуть  в непевності і небезпеці, відкинутих на марґінеси суспільства, а нерідко навіть і зовсім позбавлених можливості будь-якого із ним спілкування? Саме їм необхідно приділити першочергову увагу, з огляду на загально відомий усім уступ одного із Павлових послань: „Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих…і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жодне тіло не величалося перед Богом”( 1 Кор. 1, 27-29).

Дорогі браття і сестри, нехай Всесвітній День мігранта та біженця, що його будемо святкувати 18 січня 2009 року, стане для всіх заохоченням до того, щоби жити у досконалій братній любові, не виділяючи й ані не дискримінуючи нікого, в переконанні, що нашим ближнім є кожен, хто нас потребує і кому ми можемо допомогти (пор. Deuscaritasest, 15). Нехай наука і приклад св.Павла, великого і покірного Апостола і емігранта, просвітителя і благовісника численних народів і різнорідних культур, допоможе нам зрозуміти, що сповнення діл любові є вершиною і квінтесенцією цілого християнського життя. Заповідь любові – і ми є цілком свідомі цього – набирає життя, коли у єдності Святого Духа учні Христові беруть участь у Євхаристії, яка є найвищим виявом таїнства любові Христа. За прикладом  Ісуса, який на Святій Вечері з’єднав дар Євхаристії з новою заповіддю братньої любові, також і Його приятелі, наслідуючи Христа, що став слугою цілого людства, і зміцнювані Його благодаттю, повинні віддано служити один одному, дбаючи один про одного, у відповідності до поради святого Апостола: „Носіте тягарі один одного, й таким чином виконаєте закон Христа” (Гал. 6, 2). Адже тільки тоді зростає любов між  віруючими, тільки тоді вона здатна поширитися і вилитися також і на всіх інших, тільки тоді вона стає здатною діткнути кожного (пор. 1 Сол. 3, 12).

 Дорогі браття і сестри, не переставаймо проповідувати цю „Добру Новину” і втілювати її у наше щоденне життя з натхненням, без страху і не жалкуючи сил.  В почутті любові цілічно міститься усе послання Євангелія, а правдивих учнів Христа можна розпізнати саме по взаємній любові, по їх відкритості у стосунку до інших. Нехай цей дар випросить нам Апостол Павло, а особливо Марія – Мати, яка приймає і любить. Просячи Бога про опіку над усіма, які долучаються до справи допомоги емігрантам і загалом до справи душпастирського служіння посеред велелюдного світу міграції, обіцяю всім вам постійну пам'ять у молитві і всім уділяю із серця Апостольське благословення.

Кастель Гандольфо, 24 серпня  2008 р.Б.

Венедикт XVI

Переклад здійснено Комісією УГКЦ у справах мігрантів